Читать онлайн книгу "В’язниця душ"

В’язниця душ
Богдан Вiкторович Коломiйчук


Ретророман
Богдан Коломiйчук (нар. 1984 р.) – украiнський письменник, володар Гран-прi мiжнародного конкурсу «Коронацiя слова-2013» за iсторико-авантюрний роман «Людвисар. Ігри вельмож». Автор збiрки детективних оповiдань «Таемниця Єви» (2014). Обидвi книжки вийшли друком у видавництвi «Фолiо». У творах письменника поеднуються захоплюючий сюжет, мiстика, гумор та правдивi iсторичнi факти.

«В’язниця душ» – третя книга автора, в якiй вiн найкраще проявив себе як майстер детективного жанру. Подii у повiстях, що увiйшли до видання, вiдбуваються у 1902–1903 рр. у Львовi. В основi сюжету кожноi повiстi – блискуче розслiдування заплутаноi справи, яке проводить львiвський комiсар Адам Вiстович. Карколомнi пригоди героiв гармонiйно доповнюе оригiнальна мiстика та зi смаком подана еротика.





Богдан Вiкторович Коломiйчук

В’язниця душ





Нiмфи болю





У Львовi на початку осенi 1902 року був собачий холод. Лiто закiнчилося раптово, i, здавалось, от-от одразу настане зима. Мрячив дрiбний холодний дощ, i час вiд часу зривався вiтер, гуркочучи погано крiпленою бляхою на дахах i жбурляючи в перехожих смiттям, що не встигло прилипнути до брукiвки.

Високий, дещо огрядний чоловiк, закутаний у довгий сiрий плащ, минув костел езуiтiв i попрямував уздовж Трибунальноi до готелю «Три корони». Тут вiн зупинився, ставши навпроти швейцара, який, силомiць усмiхнувшись, вiдчинив перед ним дверi.

У залi навпроти рецепцii чоловiк полегшено зiтхнув i опустив комiр плаща.

– Доброго ранку, – почувся лагiдний жiночий голос, – пан проживае чи бажае поселитись?

Гiсть побачив розкiшну брюнетку, що поспiшала йому назустрiч, i жадiбно ковзнув поглядом по ii звабливих формах, що ховались за пуританським строем рецепцiонiстки. Чорт забирай! Опинитися би з нею де-небудь в iншому мiсцi i за iнших обставин… Було помiтно, що дiвчина нервувала, i прибулий знав, чому. Вiн зняв капелюха i розстебнув плаща.

– Доброго ранку, – привiтався вiн, – нi, красуне, я не поселятимусь.

– Отже, пан у нас проживае, – прощебетала вона, – провести пана до його покоiв?

Авжеж! Йому б хотiлося цього паскудного ранку опинитися з нею в одних покоях. Вiн уявив, як бiля самих дверей обiймае цю кралю за стан i силомiць заштовхуе до номера. А далi зривае з неi цю iдiотську унiформу!..

– Щиро дякую, красуне. Ось вiн мене проведе.

Чоловiк указав на полiцейського фельдфебеля, що спускався до нього згори.

– О-о, пан з полiцii… – промовила брюнетка.

Усмiшка остаточно зникла з ii обличчя.

– Сюди, пане комiсаре, – гукнув фельдфебель, зупинившись за кiлька крокiв вiд них.

– У вас добра кава? – запитав гiсть у дiвчини, не звертаючи на нього уваги.

– Прямiсiнько з Вiдня, – понуро вiдповiла та.

– От i чудово, – сказав комiсар, – принесiть менi нагору. В той номер, де це сталося…

Вiн усмiхнувся iй, але усмiшки у вiдповiдь уже не дочекався. «Аякже, – подумав комiсар, дивлячись услiд брюнетцi, що поспiхом подалася виконувати його прохання, – у готелi зараз понад усе прагнуть здихатись полiцii. Тому не слiд розраховувати на приязнь».

Фельдфебель провiв його на третiй поверх i зупинився пiд дверима покоiв з номером «39». Вiдчинивши дверi, вiн пропустив уперед комiсара, а потiм зайшов сам.

Усерединi двое капралiв виструнчились при його появi, а навпроти з’явилася худорлява постать ад’юнкта Самковського.

– А-а, комiсар Вiстович, – кисло промовив ад’юнкт, – вiтаю пана.

– Вiтаю, – буркнув той у вiдповiдь.

Вони потисли один одному руки, i комiсар зняв свiй промоклий плащ.

На закривавленому лiжку лежав труп молодоi жiнки, бiля якого поралися полiцiйний лiкар i фотограф. Простирадло було вiдкинуто, й на оголеному тiлi виднiлося кiлька жахливих ран.

– Алоiза Вольфович, зняла покоi на добу, – упiвголоса промовив ад’юнкт, – донька Кшиштофа Вольфовича, пан знае, хто це?

– Не знаю, – трохи роздратовано вiдповiв комiсар.

Недiльного ранку натщесерце йому зовсiм не хотiлося напружувати пам’ять.

– Кшиштоф Вольфович – соляний магнат. Йому належить половина копалень у Бориславi. Сам вiн мешкае у Львовi, на Знесiннi, – мовив ад’юнкт.

– Повiдомили вже його?

Вiстович потягнувся за портсигаром.

– Ще нi, – сказав Самковський.

– От i добре…

Обидва закурили, все ще спостерiгаючи за роботою лiкаря i фотографа. Вже пiсля них Вiстович зможе сам оглянути тiло.

– Коли ii знайшли? – запитав комiсар.

– Годину тому, – вiдповiв Самковський, – учора ввечерi вона зняла номер i попросила портье розбудити ii о восьмiй ранку. Була сама, без супутникiв. Уранцi портье постукав, але нiхто не вiдповiв. О дев’ятiй викликали полiцiю… На рецепцii кажуть, що до неi нiхто не пiднiмався.

– Хто мешкае по сусiдству?

– З обох бокiв порожнi покоi…

– Спустися до рецепцii i вiзьми список усiх постояльцiв за останню добу, – наказав комiсар.

Самковський кивнув i подався до дверей, при цьому ледь не збивши кельнера, що якраз принiс каву. Ад’юнкт вилаявся i рвучко його обiйшов. Комiсар заплатив i взяв до рук гарячу фiлiжанку, викликавши цим самим заздрiсть усiх присутнiх, крiм убитоi.

Полiцiйний лiкар нарештi звiвся на ноги i пiдiйшов до Вiстовича. Це був невеличкий круглий чоловiчок з кумедним гострим носом.

– Прибери до дiдька свою каву, – сердито промовив вiн, – я вже слиною з’iвся.

Чоловiчок закурив i ще раз окинув оком труп.

– Що скажеш? – запитав Вiстович, i не думаючи вiдставляти фiлiжанку.

Лiкар знизав плечима.

– Вбивство сталося три-чотири години тому. Вбивця завдав точних ударiв ножем. Швидше за все, вона й не зрозумiла, що сталося. Є одна цiкава деталь. На спинi слiди наче вiд батога…

Комiсар наблизився до тiла й обережно повернув його на бiк. На спинi i справдi чiтко було видно продовгуватi слiди побиття.

– Той скурвисин не полiнувався принести сюди батiг, – з подивом у голосi сказав комiсар, – причому не видно, щоб жертва опиралась. Можна подумати, що вона добровiльно погодилась на екзекуцiю.

– Рiзне бувае, – зауважив лiкар, одягаючи плащ, – на завтра, пiсля розтину, знатиму бiльше… Auf Wiedersehen.[1 - До побачення (нiм.).]

Із цими словами вiн вийшов за дверi. Слiдом за ним подався i фотограф, лишивши комiсара тiльки в товариствi двох капралiв. Вiстович звiвся на ноги й оглянув речi на туалетному столику. Тут були звичнi жiночi дрiбнички, австрiйська газета i складена вдвое вiзитка. Розгорнувши ii, комiсар прочитав: «Альфред Шимонович. Крамниця схiдних секретiв. Вул. Ягеллонська, 10». Поруч стояло кiлька напiвспалених ароматичних свiчок i пляшечка з якоюсь олiею.

Дверi прочинились, i до покоiв знову зайшов ад’юнкт Самковський. В руках вiн тримав папiрець з перелiком постояльцiв.

– Готово, – промовив ад’юнкт i простягнув комiсаровi список.

– Гаразд, а тепер ось що, Самковський. Дiзнайся все, що можеш, про неi… – комiсар кивнув у бiк жертви, – друзi, подруги, коханцi… Де купувала капелюшки, де полюбляла пити каву… Словом, усе. Перевiр також, що це за олiя на столику.

Вiн поклав до кишенi вiзитку i заховав австрiйську газету.

– І чекаю на рапорт, – додав комiсар, одягаючи вологий неприемний плащ.

Вiн вийшов, залишивши ад’юнкта в покоях пiд номером «39». Окрiм усього, Самковський ще мусив прослiдкувати, щоб звiдти винесли тiло i доставили його в морг, на вулицю Пекарну.

Вiстович спустився сходами вниз i попрямував до рецепцii. Та сама брюнетка видавила з себе посмiшку.

– Чим можу допомогти пану комiсару? – запитала вона.

– Я хотiв би переговорити з портье, котрий знайшов сьогоднi загиблу, – сказав той, знову мимоволi зосереджуючись на ii принадах.

Дiвчина взяла до рук дзвоник i прикликала ним мiцного лисуватого чоловiка рокiв сорока з гачкуватим носом i якимось перелякано-настороженим поглядом.

– Яне, цей пан з полiцii, – звернулась вона до нього, – хоче в тебе дещо запитати.

Очi портье нервово забiгали, мовби його зараз же мали вiдправити на Баторiя.[2 - На вулицi Стефана Баторiя у Львовi до 1925 року знаходилась слiдча тюрма.]

– Адам Вiстович, – представився комiсар якомога спокiйнiше, помiтивши його хвилювання, – чи мае пан хвильку часу?

– Авжеж, – нервово кивнув той, – але ж, пане Вiстовичу, мене вже допитували.

– Це не допит, Яне, – мовив комiсар, вiдводячи того вбiк, – i, заради Бога, не хвилюйтеся так. У вас поки що на те немае жодних причин.

– Поки що? Отже, ви вважаете, вони можуть з’явитись? – замiсть заспокоiтись портье занервував ще дужче.

– Я такого не сказав, – комiсар ледве стримався, щоб не засмiятись. Переляканий портье виглядав досить кумедно. – Але прошу бути зi мною цiлковито вiдвертим, – додав вiн.

Той кивнув i напружився, мовби Вiстович збирався вдарити його по мармизi.

– О котрiй годинi вчора Алоiза Вольфович винайняла покоi?

– Приблизно о п’ятiй. Я в цей час починаю змiну, тож вона була першою, кого я проводив до номера…

– Чи ця жiнка була чимось стурбованою або, навпаки, мала добрий настрiй?

– Настрiй вона мала радше добрий… Менi здалося – навiть пiднесений. Знаете, такий, як у дiвчини, що йде на здибанку, – вiдповiв портье.

– Чи говорила вона, що когось чекае?

– Стривайте… – портье напружив чоло i скривився, мовби це завдало йому пекучого болю, – вона запитала, чи вiльно кому-небудь пройти до ii покоiв… Але тiльки й того. Менi здаеться, вона просто цiкавилась…

– На дiдька львiв’янцi поселятися на нiч у готелi, – буркнув комiсар, – ясна рiч, вона мала тут призначену зустрiч. Тiльки, курва, з ким?…

– Того пановi не повiм…

– Що ви iй вiдповiли на те запитання?

– Що панну можуть навiдати, але для цього слiд записатися на рецепцii.

– І вiдвiдувачiв не було?

– Я вже сказав ранiше пановi ад’юнкту, що нi.

Вiстович зазирнув у список постояльцiв, який досi тiльки раз пробiг очима. Безумовно, убивця той, з ким Алоiза Вольфович мала тут зустрiч. Імовiрно, ii коханець…

– Прошу пана, я можу йти? – обережно запитав портье i, отримавши ствердну вiдповiдь, хутко вiдкланявся.

Комiсар зручно вмостився за столиком готельноi ресторацii i запалив цигарку.

Якщо нiхто не приходив до неi з вулицi, значить, убивця мусив поселитись тут у той самий день. А виiхати…

Вiстович раптом гарячково став вивчати список i знайшов тiльки одного постояльця, котрий винайняв номер учора ввечерi, а виселився сьогоднi о шостiй ранку, одразу пiсля вбивства! Поруч з iменем Франц Тепфер було дописано: «Замовити квиток до Вiдня на недiлю 12 вересня…» Цiлком iмовiрно, що цей Тепфер i е вбивця, який тiкае просто з-пiд носа львiвськоi полiцii.

Комiсар скочив з мiсця i кинувся до рецепцii. Там усе ще була та сама брюнетка, але цього разу Вiстовича цiкавило тiльки ii обличчя.

– Слухаю пана, – сказала вона.

– Хто замовляв квиток до Вiдня ось цьому добродiю?

Комiсар тицьнув пальцем у список.

– Пану Францу Тепферу замовила я…

– Як ви це зробили?

– Задзвонила на двiрець i попросила залишити мiсце першого класу на це iм’я, – пояснила дiвчина.

– А у вiдповiдь вам назвали вагон i номер купе? – гарячково запитав комiсар.

– Так.

– Чудово, а тепер скажiть його менi. – Вiстович дiстав з кишенi записник i недогризок олiвця.

Дiвчина зазирнула в списки i швидко продиктувала:

– Четвертий вагон, прошу пана, i купе номер два.

– Розумниця, – промовив з вдячнiстю комiсар i потягнувся до телефонного апарата.

За кiлька хвилин вiн попросив з’еднати його з двiрцевою полiцiею.

– Говорить комiсар Вiстович! – гаркнув вiн у трубку ще за пiвтори хвилини. – Пане майоре, якщо не помиляюсь, вiденський поiзд вiдходить о пiв на одинадцяту?… Так? Слухайте уважно, у четвертому вагонi, в купе номер два, сидiтиме злочинець… Так!.. Ім’я: Франц Тепфер… Я також виiжджаю…

Комiсар поклав слухавку i хутко подався до дверей.

– Накажiть не прибирати номер, в якому жив цей Тепфер! – гукнув вiн наостанок.

Опинившись на вулицi, комiсар щодуху кинувся у порожнiй фiакр i вирушив на двiрець, де за якихось чверть години зi Львова до столицi мав вирушити потяг.

Вiстович вiдчував неймовiрний азарт. Куди й подiвся його паскудний вранiшнiй настрiй. Передчуття того, що по гарячих слiдах вдасться впiймати вбивцю, причому йому одному, грiло, аж розпiкало нутро. Без сумнiву, за двадцять рокiв роботи в полiцii вiн i без того заслужив на пiдвищення, а пiсля цього випадку у директора не залишиться аргументiв для вiдмови.

Фiакр пiднiмався вулицею Казимира вгору, i Вiстович нетерпляче споглядав сiрi будинки, продовгувату в’язницю для кримiнальних злочинцiв, «Бригiдку», далi почалися вiйськовi касарнi, промайнув костел Святоi Анни i фотостудiю Еттелеса. Тут вiн довше затримав свiй погляд i нервово потягнувся за цигаркою. Комiсар чудово знав цю студiю, точнiше, добре ii пам’ятав, хоча був тут усього лише раз.

У серпнi 1880 року вiн, тодi ще молодий офiцер кавалерii, не тямлячись вiд щастя, вiв сюди свою наречену, актрису театру Скарбека Анну Калiш. Вони щойно вийшли з костелу Св. Анни пiсля вiнчання i, пройшовши пiд шаблями офiцерiв полку, неквапно подалися робити весiльну свiтлину. Йона Еттелес був як завжди привiтний. При появi молодят його помiчники заметушились, а сам вiн зауважив, що при такiй чудовiй погодi грiх не зробити фото в саду. Вiстович та Анна погодились i рушили за ним. Перетнувши павiльйон, вони спустилися кiлькома сходинками в затишний сад, де пiд яблунею вже стояло крiсло. Фотограф запропонував Аннi сiсти, а Вiстовичу стати збоку. Тодi накинув на себе чорне покривало i попросив молодят не рухатись i не вiдводити погляду. Потiм спалахнула магнезiя…

Цю свiтлину Вiстович зберiгае досi. Вiн у парадному мундирi з шаблею при боцi, вона у бiлоснiжнiй весiльнiй сукнi. Обое трохи спантеличенi, але щасливi. Здавалось, то був iхнiй единий, по-справжньому щасливий день. Через два роки пiсля весiлля вiн перейшов працювати у полiцiю, i все змiнилось. Щодня маючи справу зi збоченцями, вбивцями, гвалтiвниками та сектантами, Вiстович сам ставав схожим на них. Принаймi так стверджувала його дружина. Що ж до Анни, то невдовзi пiсля весiлля вона опинилась у полонi театральноi слави. Ім’я ii не сходило з афiш, а вдома вона почала з’являтися дедалi рiдше, пояснюючи це репетицiями, а пiд час суперечок тим, що iй приемнiше бути в товариствi театральних друзiв, анiж грубого чоловiка.

Вiстович сподiвався, що все змiниться тодi, коли в них народяться дiти, проте одного разу Анна заявила, що не збираеться вагiтнiти, оскiльки це поставить хрест на ii кар’ерi. Вона стала всiляко уникати свого чоловiка, доки врештi не довела того до безумства. Якось увечерi п’яний Вiстович увiрвався до неi в спальню i силомiць узяв ii, наче вуличну повiю. На ранок Анна втекла, i розшукати ii вдалося тiльки через мiсяць у Краковi. Тодi вона повернулась до нього, але сiмейне життя було назавжди зламане. Кiлька наступних рокiв вони жили, мов чужi люди, а потiм Анна взагалi перебралася до iншого помешкання. Звiсно, у неi з’явилися коханцi. Вiстович про це знав, але мусив мовчки iз цим миритись i тiшитись тим, що вона принаймi не вимагала розлучення. Зрештою, i сам вiн був не безгрiшним.

Тепер, минаючи фотостудiю Еттелеса у брудному фiакрi двадцять два роки по тому, вiн подумав, що, можливо, сьогоднi, пiсля того як упiймае вбивцю i заладнае всi необхiднi папери в полiцii, залишить там на нiч ад’юнкта Самковського розгрiбати далi цю справу, а сам купить букет троянд, вибере найкраще вино зi своеi колекцii i подасться до театру. В недiлю часто грають Фредра, а пiсля комедiй Анна завжди в доброму гуморi. З цими думками вiн потягнувся по наступну цигарку, але фiакр уже виiхав на двiрцеву площу, i Вiстович вирiшив не гаяти часу. Поспiхом заплативши вiзниковi, комiсар вистрибнув на брукiвку i подався на перон. Вiденський потяг ще стояв, але було видно, що вiн от-от рушить. Вiдшукавши четвертий вагон, Вiстович зупинився i, сягнувши до кишенi плаща, стиснув рукiв’я полiцiйного «Гассера». Перед ним несподiвано з’явився худорлявий майор.

– Де вас дiдько носить, комiсаре? – просичав той. – Ми вже цiлих п’ять хвилин тримаемо потяг.

Вiстович нетерпляче вiдмахнувся i полiз у вагон. Майор подався за ним. Ззовнi лишилося двое полiцiянтiв. Проте в купе пiд номером два не було нiкого, окрiм лiтньоi панi i ii дурнуватого песика, що одразу заходився пискляво гавкати на Вiстовича. Комiсар, дещо сторопiвши, спершу уважно роздивився кожен куток, а потiм, перекрикуючи собачий голос, звернувся до пасажирки:

– Просимо вибачення за наше вторгнення, але чи панi сама в цьому купе?

– Як пан бачить, – нервово вiдповiла та, заспокоюючи свою кудлату потвору.

– І решта мiсць незайнятi? – перепитав комiсар.

– Решта мiсць вiльнi, – чiтко вимовила панi, з чого було зрозумiло, що, незважаючи на поважний вiк, зуби ii збереглися.

Кондуктор, який з’явився поруч, пiдтвердив ii слова. Нiчого iншого не лишалось, як вийти з вагона i вiдпустити потяг до Вiдня. Перевiривши в чергового список пасажирiв, Вiстович справдi побачив прiзвище Тепфер, але сам щойно переконався, що сучого сина в потязi не було. Можливо, щось запiдозривши, той сiв в iнший вагон, але для цього слiд було домовитись iз кондуктором. Але кондуктори – впертi й принциповi австрiйцi. Легше було домовитися з бетонними шпалами, анiж з ними. Швидше за все, помiтивши на перонi полiцiю, вiн просто втiк.

Надiя на швидке розкриття справи розсiялась, мов дим, i комiсар попрямував назад на двiрцеву площу, де все ще стояв фiакр, на якому вiн приiхав.

– Готель «Три корони», – сказав пасажир, сiдаючи на тверду лавку.

Повернувшись до готелю, комiсар, не кажучи анi слова, минув рецепцiю i подався нагору в номер, де проживав Тепфер. Слiдом за ним кинувся портье.

Опинившись у номерi, комiсар хвилину роздивлявся. Там не прибирали, як вiн i просив, але жодних речей Тепфера не залишилось.

– Ви бачили, як цей чоловiк виходив з готелю? – запитав Вiстович.

– Здаеться, так, – невпевнено вiдповiв той, – о шостiй вiн спустився до рецепцii i вiддав ключ.

– Як вiн виглядав?

– Високий, у довгому плащi i капелюсi. В руках валiза…

Як не мучився портье, але бiльше нiчого з портрета Тепфера не згадав.

– Вiн поцiкавився, чи йому замовили квиток на потяг? – знову запитав комiсар.

Портье заперечливо хитнув головою.

– Вiн не сказав нiчого, крiм «Auf Wiedersehen».

Вiстович поволi перетнув покоi i пiдiйшов до вiкна. Воно було щiльно зачинене, а крiзь продовгуватi слiди дощових крапель проглядався костел езуiтiв, за ним площа Св. Духа i Вiденська кав’ярня. Покоi з таким краевидом, вочевидь, коштували недешево. Комiсар ще раз оглянув кiмнату. Цього разу вiн зупинив погляд на замкненiй шафi.

– Де ключ? – запитав вiн у портье, вказавши на маленьку замкову шпарину.

Той знизав плечима.

– Мабуть, пан Тепфер помилково забрав його з собою. Таке бувае, – вiдповiв чоловiк.

– І що ви робите в таких випадках?

Портье дiстав iз кишенi швейцарський ножик i, ставши перед шпариною на колiна, трохи повозився з замком. За кiлька хвилин шафу було вiдчинено. Портье першим заглянув досередини i раптом несамовито заволав:

– Матiнко Божа! Там чиесь тiло!..

Вiстович вiдштовхнув його i зазирнув туди сам. У шафi справдi лежав чоловiк з пiдiбганими колiнами i нагнутою вниз головою. Тiльки так вiн мiг умiститися у такому малому просторi. Комiсар найперше потягнувся до його зап’ястя i спробував намацати пульс. Чоловiк у шафi не був мерцем…

– Виклич лiкаря! – наказав комiсар переляканому портье.

Вiстович зняв плащ i спробував дiстати непритомне тiло з шафи. За декiлька спроб йому це вдалося. Вiн лишив чоловiка на пiдлозi, а сам вiдiйшов убiк, щоб вiддихатись. За хвилину в кiмнату проник ад’юнкт Самковський. Вiн усе ще стерiг тiло Вольфович у покоях пiд номером «39», а оскiльки тi були зовсiм поряд, то Самковський почув зойки портье i грубуватi окрики Вiстовича.

Ад’юнкт зупинився в дверях i втупився поглядом у нерухоме тiло.

– Хто це? – здавлено запитав Самковський.

Було видно, як сильно йому не хочеться возитися з iще одним трупом.

– Схоже, що це наш дорогий Франц Тепфер, якого я сьогоднi сподiвався побачити в купе вiденського потяга, – сердито видихнув комiсар, – вiн, бачте, вирiшив залягти собi в шафi…

Ад’юнкт нахилився над тiлом.

– Вiд нього смердить алкоголем, – сказав Самковський.

– Я помiтив, – вiдповiв комiсар.

– Кого ж тодi бачили вранцi? Хто здав ключi вiд цього номера? – запитав ад’юнкт.

– Убивця, Самковський, убивця… – Вiстович знову одягнув свiй плащ. – Дочекайтесь лiкаря i дайте менi знати, коли цей добродiй отямиться…

Комiсар попрощався i вийшов iз номера. Унизу вiн уже вкотре за сьогоднi зустрiвся з чорнявою рецепцiонiсткою.

– Пане комiсаре, – стомлено мовила та, – як довго ще полiцiя тут перебуватиме?

– Як вас звати? – замiсть вiдповiдi мовив той.

– Данута, – вiдповiла та, – а чому пан питае?

– Бо сам не можу дати ствердноi вiдповiдi, красуне…


* * *

Вийшовши з готелю, Вiстович поволi рушив Трибунальною на Ринок, а звiдти через Галицьку на площу Фердинанда. Поодинокi перехожi перебiгали, ховаючись пiд парасольками, здебiльшого з костелу до фiакра або куди-небудь в кав’ярню чи господу, де на них уже чекала добра житня «балабанiвка». Спожити ii, закусивши апетитною канапкою, кожен мiщанин мiг принаймi з двох причин: по-перше, була препаскудна погода, по-друге, недiля…

З ресторацii готелю «Жорж» долинув запаморочливий запах свiжих «кайзерок». Вiстович, пригадавши, що не встиг сьогоднi поснiдати, ковтнув слину, але рушив далi, на Академiчну. Спочатку слiд було зайти в дирекцiю полiцii.

У кабiнетi було сиро i смердiло вчорашнiм тютюном, тому комiсар найперше прочинив вiкно i, не знiмаючи плаща, сiв за свiй стiл. Крiм нього, тут працювали ще двое, але, звiсна рiч, нiкого з них сьогоднi не було. Падлюка Самковський, якому випало чергувати в недiлю, подзвонив чомусь саме йому.

Раптом дверi прочинились, i Вiстович рiзко схопився з мiсця. Усередину зайшов невисокий гостроносий чоловiк в капелюсi i такому ж, як у нього самого, промоклому плащi. Обабiч носа була пара уважних очей, а над ними рiвними дугами сивiли брови.

– Сидiть, не вставайте, Вiстовичу, – сказав вiн спокiйним тоном.

Голос у нього був дещо хриплуватим i, схоже, мучив нежить.

Чоловiк умостився в крiслi навпроти i найперше дiстав з кишенi хустину, в яку щосили висякався.

– Срана погода, – висякавшись, вiн знову склав хустину вчетверо i сховав ii назад, – що ви тут робите, комiсаре?

– Пане заступнику, я…

– Зачинiть вiкно.

Вiстович пiдвiвся i затраснув його. Заступник директора львiвськоi полiцii Вiльгельм Шехтель пiдтягнув до себе попiльничку i запалив цигарку.

– Продовжуйте, – сказав вiн, випускаючи струмiнь диму.

– Я хотiв дiзнатись, чи не мали ми ранiше справи з убитою панянкою Вольфович, ii батьком чи кимось iз родичiв, – пояснив комiсар.

– Не мали, – коротко вiдповiв Шехтель, – i не могли мати…

Вiстович здивовано глянув на шефа.

– Продовжуйте, – сказав той, – як посуваеться слiдство?

– Я гадаю, що панянка Вольфович зупинилась у готелi, аби з кимось таемно зустрiтись. Найiмовiрнiше з коханцем… Я вивчив список постояльцiв i запiдозрив такого собi Франца Тепфера. Сьогоднi вiн повинен був виiхати до Вiдня, але у вагонi його мiсце виявилось порожнiм. Потiм я знайшов Тепфера непритомним у номерi.

– Чудово, комiсаре, – хрипло засмiявся Шехтель, – ви ганяетесь за ним, а вiн лежить у вас пiд носом… А що вбивця? Маете його прикмети?

– Високий чоловiк, худорлявий… Плащ, капелюх… Можливо, австрiець або нiмець. Наразi це все.

Заступник директора знову затягнувся димом. Було чути, як потрiскують при цьому цигарковий папiр i тютюн.

– Я вам дещо скажу, Вiстовичу, – промовив Шехтель пiсля паузи, – i сподiваюсь, вiд цього багато проясниться… Ви русин, а чи багато русинiв служать у львiвськiй полiцii? Декiлька капралiв, два фельдфебелi, а комiсар тiльки один – ви. Знаю, ви католик, але це вже деталi… Може, ви пригадаете, завдяки кому ви на цiй посадi?

– Завдяки вам, пане заступнику, – вiдповiв комiсар.

– Атож. Знаете, менi також нелегко. Губернатор уже давно вимагае, щоб тутешньою полiцiею керували виключно поляки, i Вiдень його слухае. Мене, австрiяка, давно б уже змiстили, але я маю впливових польських друзiв. І один iз них – це Кшиштоф Вольфович… Як тiльки вiн дiзнаеться про смерть доньки, то одразу ж кинеться до мене, i я повинен сказати йому, що моi найкращi люди невдовзi знайдуть убивцю. Найкращi – це Вiстович i Самковський… Ви чуете?

Комiсар ствердно кивнув.

– А щоб ставки в цiй грi ще бiльше зросли, – вiв далi Шехтель, – скажу вам, що сподiваюся найближчим часом отримати пост директора полiцii, адже наш любий Крачковський вже емерит. Тодi менi буде потрiбен тямущий заступник. А коли потрiбен тямущий заступник, то, здебiльшого, начхати на його народовiсть. Ви все зрозумiли, Вiстовичу?

– Зрозумiв, пане заступнику.

– Коли так, – Шехтель узявся застiбати плаща, – то негайно пiднiмайте свою сраку i до роботи!..

Із цими словами вiн вийшов з кабiнету. Дочекавшись, поки в коридорi стихнуть його кроки, Вiстович знову прочинив вiкно. Холодне повiтря трохи освiжило голову i приемно полоскотало спiтнiле обличчя. Слiд було зiбратися з думками i дiяти. Вiстович це розумiв, хоча пiсля вiзиту шефа почувався знесиленим. Раптом його охопила лють, i, вилаявшись на всю горлянку, комiсар щосили грюкнув кулаком по столi. Попiльничка пiдскочила, розсипавши довкола себе чорно-срiбний цигарковий попiл. Вiдчувши деяке полегшення, Вiстович загорнув почервонiлу руку в прохолодну полу плаща. З кишенi випала австрiйська газета i вiзитка, знайденi в готельному номерi Алоiзи Вольфович. Баденська газета «Kurort Nachrichten» на другiй сторiнцi мiстила повiдомлення про те, що маг-ясновидець, а також цiлитель Вiнцент Гаусман даватиме сеанси 2 вересня у Баденi, 10-го в Краковi, 20-го в Лемберзi, а потiм маестро запрошують до Росii. Текст повiдомлення був ледь помiтно обведений олiвцем. Схоже, чимось панну Вольфович це зацiкавило.

Комiсар заховав газету в шухляду, а потiм ще раз прочитав адресу на вiзитцi. «Крамниця схiдних секретiв» Альфреда Шимоновича знаходилась не так далеко звiдси. Усього двi трамвайнi зупинки. Можна навiть спершу туди навiдатись, а вже потiм де-небудь поснiдати.

Виходячи з трамвая поряд з Галицькою ощадною касою, Вiстович намагався уявити, де саме на галасливiй Ягеллонськiй може знаходитись ця схiдна крамниця. Проте неподалiк Єврейського театру знайшовся вузький непомiтний провулок, в якому комiсар натрапив на склянi дверi. Щойно вiн ухопився за ручку, як угорi залунав маленький срiбний дзвоник, кличучи господаря. Усмiхнений бородатий чоловiк у схiдному костюмi з’явився негайно i, вклонившись, виголосив гостю привiтання. Вiстовича дещо розсмiшила ця вистава, проте вiн цiлком серйозно почав оглядати товари, якi пропонував Альфред Шимонович. Тут були схiднi килими, халати, пляшечки з олiйками, пуделка з чаем i безлiч фарфорових слонiв, змiй та драконiв.

– Що саме пана цiкавить? – знову озвався Шимонович. – Пан шукае презента? Чи, може, щось для себе?

– Покажiть менi он ту книгу, – попросив комiсар, тицьнувши пальцем на полицю.

– О-о, пана цiкавить схiдна мудрiсть, – сказав продавець, стаючи, щоб дiстати ii, на стiлець. – Прошу… Конфуцiй у перекладi нiмецькою… Дуже коштовне видання…

Вiстович обережно взяв книгу i, розгорнувши, з насолодою заглибився у ii сторiнки.

– Скажiть, пане Шимоновичу, – мовив комiсар, не вiдриваючись вiд читання, – ви, напевно, знаете всiх своiх клiентiв?

– О, так, багатьох пам’ятаю, – обережно вiдповiв той.

– Звiсно, пам’ятаете. Ви ж не генделик на розi. До вас заходять не часто i не всi…

– Чому пан питае? – дещо ображено мовив власник крамницi.

– Мене цiкавить одна панна, яка була у вас нещодавно. Їi звали Алоiза Вольфович, – пояснив комiсар.

Вiстович нарештi вiдiрвався вiд книжки i тепер не зводив погляду з Шимоновича.

– Нiколи про таку не чув.

– Дивно, вона мала вашу вiзитку.

– Багато хто мае мою вiзитку, прошу пана, але не обов’язково це мiй клiент.

– А ще вона купила у вас олiйку. Думаю, також нещодавно.

Шимонович замовк i так само уважно вгледiвся в обличчя гостя.

– А чому ви сказали «ii звали» i «вона мала мою вiзитку»? – запитав вiн пiсля паузи.

– Тому що вчора ii вбили, – холоднокровно вiдповiв комiсар.

– А, то пан з полiцii? – понуро перепитав торговець.

– Саме так, мiй друже. То що, згадали? Середнього зросту, бiлява. Надзвичайно гарна…

Шимонович заперечливо похитав головою.

– Гаразд, – Вiстович вiдчував, що порожнiй шлунок убивав рештки його терпiння, – тiльки гляди, якщо брешеш, то повернуся сюди з обшуком, i горе тодi твоiм фарфоровим слоникам.

Повернувшись, вiн вийшов з крамницi, добряче хряснувши дверима, вiд чого дзвоник угорi iстерично задзеленчав, а кольорове скло ледь не розлетiлось на друзки.

Угамувавши голод, Вiстович подумав, що, можливо, надто жорстко повiвся iз цим Шимоновичем. Урештi-решт, той i справдi мiг не пам’ятати Алоiзу, навiть якщо одного разу вона купила в нього олiйку. Цiлком можливо, що панна Вольфович просто когось за нею посилала, а не приходила особисто. Розплатившись за обiд, вiн знову подався на Академiчну, де в кабiнетi застав Самковського. Ад’юнкт зосереджено стукотiв на друкарськiй машинцi, вочевидь готуючи рапорт. Поруч стояла попiльничка, з якоi звивався димок вiд недопалка.

– О, пане комiсар… – Самковський трохи пiдвiвся, побачивши шефа.

– Як там Тепфер? – запитав Вiстович.

– Досi без пам’ятi, – вiдповiв той, – залишив його в шпиталi. Щойно прийде до тями, нас повiдомлять.

– Невже вiн так упився, сучий син, – пробурмотiв комiсар.

– Є новини з Пекарноi, вiд доктора Фельнера… – Самковський полiз у кишеню по записник.

– Ну? – нетерпляче буркнув Вiстович.

– Перед смертю Алоiза Вольфович вступила з кимось у статевi зносини. Добровiльно, оскiльки слiдiв боротьби не виявлено, – сказав ад’юнкт.

– Можна було здогадатися, – розчаровано сказав комiсар. – А ще iй подобалось, коли ii шмагають пiд час злягання… Убивця – ii коханець, з яким вона була знайома ранiше. Ви дiзнались щось про неi? Звiдки, наприклад, у неi баденська газета? Вона виiжджала кудись?

– Щойно повернулася з курорту…

– То якого дiдька ви мовчите про це? Що ще у вас там записано? – Вiстович знову почав втрачати терпiння.

– Ароматична олiя, яку ми знайшли на ii столику, мiстить опiум, – промовив Самковський.

– Чудово!

Якась страхiтлива радiсть з’явилася на обличчi Вiстовича. Тепер вiн знав, як при потребi зможе натиснути на Шимоновича. Пiд час наступного вiзиту до нього цей любитель Сходу вже так просто його не позбудеться.

– Отже, припустiмо, було так, – сказав комiсар радше до себе, анiж до Самковського. – Панна Алоiза, любителька брутальних злягань i опiумноi олii, вирушае до Бадена, аби пiдлiкуватися. Там знайомиться iз цим вiденцем Францом Тепфером. Вони стають коханцями, й Алоiза запрошуе його до Львова, де призначае йому побачення в готелi «Три корони». Вони зустрiчаються, проводять разом нiч… Одурманений опiумом i пристрастю, вiн шмагае ii, а потiм випадково вбивае…

– А щоб замести слiди, розiгруе цю комедiю з непритомнiстю, – додав Самковський.

– Але ж потiм вiн опиняеться замкненим у шафi, – сказав Вiстович.

– Це не так важко зробити, комiсаре…

– Гаразд, iдьмо до шпиталю, i якщо цей покидьок ще не прийшов до тями, клянусь, у мене вiн опритомнiе.

Комiсар i ад’юнкт схопилися з мiсця i вже за кiлька хвилин очiкували на трамвай. Дочекавшись потрiбного номера, вони мовчки зайшли досередини i, заплативши кожен за себе, вмостились на дерев’яних сидiннях. Трамвай рушив з Академiчноi i через вулицю Фредра виiхав на Баторiя, а звiдти завернув на Личакiвську. Тут залишались усього двi зупинки, i невдовзi полiцiянти опинилися навпроти шпиталю. Безперешкодно вони дiстались потрiбноi палати, де лежав Франц Тепфер.

Здавалось, чоловiк спокiйно спав. Дихання його було рiвномiрним, а мармиза вдоволена, мовби снився йому найсолодший сон. Самковський не витримав i щосили вперiщив його по цiй вдоволенiй мармизi. Навiть Вiстович здивовано глянув на свого пiдлеглого. Мiж тим, це подiяло, i Тепфер заворушився. Тодi Самковський уперiщив його ще раз. Пiсля цього пацiент схопився з мiсця i здивовано роззирнувся довкола.

– Де я? – запитав вiн.

– У лiкарнi, – вiдповiв комiсар.

– У лiкарнi? – перепитав Тепфер. – А ви хто?…

Та не встигли тi вiдповiсти якимось злим жартом, як чоловiк схопився за голову.

– Як болить… – заскиглив вiн i знову лiг.

– Пане Тепфер, – мовив комiсар, зовсiм не спiвчуваючи хворому, – це правда, що ви прибули сюди вчора з Вiдня?

Той помовчав, мовби пригадуючи, звiдки ж вiн насправдi прибув, а потiм легенько кивнув.

– І вас запросила сюди Алоiза Вольфович?

Тепфер знову помовчав, а потiм кволо промовив:

– Звiдки ви про неi знаете?

– Волiли б не знати, пане Тепфер, – щиро зiзнався Вiстович, – але сьогоднi вранцi ii знайдено мертвою в готелi «Три корони».

– Як – мертвою? – з жахом перепитав той.

– А так. Голою, з посiченою спиною i раною в грудях, – втрутився Самковський.

– Невже це для вас новина? – запитав Вiстович, знаком наказавши ад’юнктовi мовчати.

– Чому ви так кажете? Стривайте… Ви вважаете, що це я? Я вбив ii? – iз розпачем у голосi промовив Тепфер.

– А чом би й нi, пане Тепфер? – Комiсар закурив i поволi пройшовся вздовж палати. – Ви могли це зробити, скажiмо, зi своiм спiльником, а потiм попросити його замкнути вас у шафi i здати ключ вiд номера.

– Дурницi! – Тепфер обхопив голову руками. – Боже, якi дурницi! Дайте менi цигарку… Я все вам розповiм, але спершу дайте цигарку…

Самковський неохоче з ним подiлився, а потiм кинув йому на лiжко сiрники. Тепфер закурив, жадiбно втягуючи дим у легенi. Вiн притулився спиною до стiни i пiдтягнув колiна до пiдборiддя. Вiн усе ще був у своему елегантному вiденському костюмi, щоправда добряче зiм’ятому i без половини гудзикiв. Щойно полiцiянти вмостились на двох порепаних стiльцях навпроти, Тепфер почав свою розповiдь:

– Я направду знав панну Вольфович, але досить недовгий час. У серединi серпня вона прибула до Бадена на лiкування, там ми i познайомились. У нас виявилось багато спiльного: ми обое любили поезiю i живопис, тому годинами могли проводити разом, цитуючи Шiллера чи Байрона. Блукали разом по вулицях мiста, i вона час вiд часу зупинялась, щоб зробити замальовки у своему блокнотi. Алоiза була талановитим графiком…

Тут промовець тяжко зiтхнув i нервово затягнувся цигаркою. Самковському навiть здалося, що на його очах зблиснули сльози. Той справдi потер очi рукою i продовжив:

– Коли довелося прощатися i повертатись iй до Лемберга, а менi до Вiдня, ми дали одне одному обiцянки невдовзi побачитись знову. Та ледве прибувши додому, я побачив на столi телеграму вiд Алоiзи, в якiй вона повiдомляла, що забула в баденському пансiонi своi сережки. Я добре пам’ятав iх, вони дiстались iй вiд матерi i були надзвичайно для неi дорогими. Алоiза просила мене повернутися в Баден i привезти iх до Львова. Тут ми мали зустрiтися в готелi «Три корони».

Отож, прибувши сюди вчора, я зняв там покоi i вирiшив трохи перепочити з дороги. За годину в дверi постукав кельнер i разом з пляшкою вермуту принiс менi записку вiд неi. Алоiза писала, що зупинилась у покоях пiд номером 39 i просила зайти до неi близько десятоi вечора…

Тепфер знову пiднiс до рота цигарку, але цього разу смакував нею так довго, що Вiстович не витримав i попросив продовжувати розповiдь.

– Я почувався надзвичайно щасливим, тому вiдкоркував пляшку i трохи випив. Приблизно о пiв на десяту хтось знову постукав у дверi. Я вiдчинив, гадаючи, що це хтось iз готельноi обслуги, але на порозi побачив високого чоловiка, загорнутого в промоклий плащ. Капелюх його був глибоко насаджений на чоло i ховав обличчя… Далi не пам’ятаю нiчого. Здаеться, вiн мене вдарив, i я знепритомнiв. Коли прийшов до тями, почув вiд вас цю звiстку…

Комiсар i його пiдлеглий мовчали, тож Тепфер гадки не мав, повiрили вони йому чи нi.

Нарештi Вiстович озвався:

– Скажiть менi, Франце, чи панна Вольфович лiкувалась вiд якоiсь певноi хвороби? Чи прибула на води профiлактично? Ви ж мусили хоч би раз про це говорити.

– Вона сказала, що ii бентежить дещо, вiд чого вона б хотiла позбутися в Баденi, але не називала це хворобою. Бiльше я не допитувався, – сказав Тепфер.

– Ми перевiримо це тут, – сказав Самковський i нашкрябав щось у записнику.

Вiстович кивнув.

– Чи були ви з нею на сеансi Вiнцента Гаусмана? Другого вересня вiн виступав у Баденi, – запитав вiн знову.

– Вона ходила туди сама, – вiдповiв Тепфер, – у мене в той день розболiвся шлунок…

– І якi були ii враження?

– Здаеться, iй сподобалось. Алоiза навiть хотiла потрапити на його сеанс у Львовi.

Комiсар пiдвiвся i знову пройшовся по палатi.

– Ви, як коханець панни Вольфович, мусите знати одну рiч, – сказав вiн, – чи пiд час статевого акту у неi були незвичнi бажання? Чи просила вона, наприклад, ii вiдшмагати?

Франц Тепфер дещо сторопiв вiд такого питання.

– Послухайте, пане… е-е-е… я не хотiв би… – пробелькотiв вiн.

– Вiдповiдайте, Франце, – трохи стомлено сказав комiсар, – на ii тiлi були слiди вiд батога, i полiцiйний лiкар стверджуе, що вона не опиралась. Отже, шмагали Алоiзу за ii власним бажанням. Кому б iще вона це дозволила, як не коханцевi?

Тепфер тяжко зiтхнув i опустив погляд.

– Я такого не помiчав, – тихо промовив вiн.

У коридорi почулися важкi кроки декiлькох пар нiг, дверi палати вiдчинились, i всередину зайшов доктор Фельнер у супроводi двох полiцiянтiв.

– Ось ви де, Вiстовичу, – промовив полiцiйний лiкар, – лишiть поки що цього добродiя. Я домовився про значно цiкавiшу зустрiч.

Ледве зайшовши, вiн одразу ж подався за дверi, знаком запрошуючи Вiстовича слiдувати за ним.

– Скажи, щоб його стерегли, – наказав комiсар Самковському i також вийшов з палати.

– Професор Аркадiуш Тофiль погодився сьогоднi зустрiтись. Якщо пригадуе пан, то це найкращий знавець усiляких лемберзьких збоченцiв, – пояснив упiвголоса Фельнер, коли вони йшли коридором. – Я ознайомив його з цiею справою i гадаю, вiн вам допоможе, комiсаре. Професор чекатиме нас на своiй вiллi на Кульпарковi за годину, тож мусимо поквапитись…

Вiстович кивнув на знак згоди i, пропустивши Фельнера вперед, вийшов слiдом за ним на вулицю. Тут iм майже одразу вдалося спiймати порожнiй фiакр, i, вмостившись на лавцi, чоловiки приготувалися трястися в ньому через усе мiсто.

Вiстович пригадав, як уранцi, так само iдучи у фiакрi, вiн передчував успiх. Вiд того передчуття калатало серце i припiкало в шлунку. А ще вiн збирався купити квiти, вибрати найкраще вино зi своеi колекцii i податися ввечерi до театру… Тепер на душi було паскудно, серце рiвномiрно билося, а в шлунку рiзало вiд вранiшньоi кави натще. Вiд рiшучостi повернути цього вечора собi дружину також не залишилося й слiду. Проте на Словацького комiсар наказав вiзниковi зупинитись. Попросивши Фельнера кiлька хвилин зачекати, вiн вийшов з фiакра i поспiхом рушив до квiтковоi крамницi панi Боднаровоi. Тут вiн купив гарний осiннiй букет i записав квiткарцi адресу, за якою слiд було його вiдправити. Дещо з кращим настроем Вiстович повернувся до фiакра, i вони рушили далi.

Вiлла професора мiстилася посеред старезного саду. Вона мала два поверхи i пiвкруглу шпилясту вежу зi скрипучим флюгером. Можна було б вважати ii затишною, але з одного боку саду тягнулася залiзнична колiя, а з iншого – варто було тiльки перейти стару Сокiльницьку дорогу, починалася огорожа закладу для божевiльних.

Розплатившись, чоловiки вийшли з фiакра, i полiцiйний лiкар упевнено пiшов уперед. Пройшовши вузькою алеею помiж вологих кущiв, вони опинились перед вхiдними дверима, i Фельнер натиснув кнопку дзвiнка. За декiлька хвилин iм вiдчинила лiтня поважна панi зi зверхнiм поглядом i гострим аристократичним пiдборiддям.

– Ми до пана професора, – привiтавшись, пояснив лiкар, – вiн на нас чекае.

– Як про вас доповiсти? – зверхньо запитала панi, впускаючи iх у передпокiй.

– Нашi прiзвища Фельнер i Вiстович. Ми з полiцii.

– Он як? Що ж, прошу до вiтальнi. Зараз повiдомлю пана професора.

Вона вийшла, проте гостi не встигли розгледiти як слiд вiтальню. Зараз же з’явився сам Аркадiуш Тофiль. Це був високий чоловiк рокiв п’ятдесяти, худорлявий, з рiдкуватим волоссям на головi. Тримався вiн рiвно, мовби зайвий раз пiдкреслюючи свiй зрiст, i привiтно усмiхався. За ним знову зайшла зверхня служниця i зупинилася в дверях.

– Вiтаю, панове, – мовив професор, подаючи кожному руку, – Ельжбето, ти запропонувала гостям випити?

– Нi, – буркнула та.

– То запропонуй.

Вiстович i Фельнер поспiшили вiдмовитись, проте господар знову втрутився:

– Принеси нам своеi трояндовоi настоянки, – сказав вiн, – я впевнений, нашi гостi ще такого не куштували.

Ельжбета зникла, а Вiстович подумав, що радо залив би в горлянку чогось значно мiцнiшого, анiж якусь бабську настоянку, хай навiть з троянд. Вiн глянув на Фельнера i прочитав у його поглядi те саме. Настоянка справдi була огидно солодкою, проте обидва заявили, що вона пречудова.

Мiж тим Тофiль посерйознiшав i перейшов до справи.

– Як посуваеться ваше слiдство, панове? – запитав вiн.

Вiстович змовчав, тому заговорив Фельнер:

– У комiсара е своi пiдозри, але я хотiв би запитати в пана професора одну деталь цього вбивства…

– Про слiди вiд ударiв батогом на тiлi жертви? – перебив його Тофiль. – Це очевидно, iй подобалось насилля над собою. Інакше вона просто не отримувала насолоди або навiть не вiдчувала збудження.

– Ми це розумiемо, пане професоре, – озвався Вiстович, – я навiть певен, що ця пристрасть довгий час була таемницею Алоiзи Вольфович, якоi вона прагнула позбутись, тому й подалася до Бадена. Менi також вiдомо, що вона зверталася з цiею проблемою до мага-цiлителя… Але чи обов’язково вбивця мусив би мати тi самi схильностi, що й вона?

– Якщо вбивця був ii коханцем, то так, – вiдповiв професор, – хоча йому достатньо було просто знати усi ритуали в подробицях. Як саме ii принизити? Коли ставати жорстоким? Одразу чи згодом?… Тут багато тонкощiв, пане Вiстовичу, i треба бути майстром цiеi справи.

– Отже вiн або сам збоченець, або постiйно перебувае в iхньому середовищi?

– Саме так.

– А якби ми показали вам нашого пiдозрюваного, чи змогли б ви вгадати в ньому такi схильностi? – запитав комiсар.

– Гадаю, я пiдiбрав би потрiбнi питання, щоб вивести його на чисту воду, – вiдповiв Тофiль, – але мусимо домовитись заздалегiдь. У мене дуже щiльний графiк. Хоча я завжди готовий допомогти полiцii.

Із цими словами вiн глянув на Фельнера, i той кивнув головою на пiдтвердження його слiв.

– Скажiмо, завтра о… – професор дiстав з кишенi записник i розгорнув його, – завтра о четвертiй вас влаштуе? Я пiдiйду на Академiчну.

– Цiлком, – вiдповiв комiсар.

Тофiль, здавалось, на цьому хотiв попрощатись, проте Вiстович запитав його знову:

– Пане професоре, але ж у Лемберзi була не одна така Алоiза Вольфович? Я маю на увазi, що люди з такими вподобаннями, як у неi, мусять якось знаходити одне одного?

– Безперечно, – погодився той, – вона справдi була така не одна. Примiром, у кожному пристойному борделi знайдуться одна-двi дiвицi, що вмiють заподiяти солодкого болю… Проте аристократи часто об’еднуються в закритi клуби, адже вiдвiдувати будинки розпусти небезпечно. До речi, у Вiднi колись iснував таемний «Клуб лiкувальноi гiмнастики». Якось тамтешнiй полiцii стало вiдомо, що замiсть гiмнастичних вправ члени клубу шмагають один одного батогами, а потiм злягаються, мов звiрi. До справи залучили психiатрiв, серед яких був i я. Скажу, тодi менi вперше довелося зiткнутися з таким типом девiантноi поведiнки…

– А як щодо Львова? – запитав комiсар. – Тут вам траплялися такi клуби?

Професор зморщив чоло i вiдвiв погляд убiк. Якусь мить подумавши, вiн промовив:

– Родичi деяких знатних моiх пацiентiв розповiдають, що тi часто вiдвiдували кав’ярню «Рембрандт» неподалiк Стрийського парку. За iхнiми словами, там пiд виглядом мистецького товариства збирались любителi особливих насолод. Кав’ярню навiть зачиняли, аби iм нiхто не заважав… Можливо, там коли-небудь з’являлась жертва чи вбивця.

– Алоiза була художницею, – сказав комiсар, – тож цiлком iмовiрно.

Тофiль раптом виразно глянув на годинник.

– Не смiемо бiльше затримувати пана професора, – першим скочив на ноги Фельнер, – завтра чекатимемо вас, як i домовились, о четвертiй на Академiчнiй.

Професор пiдтвердив свою готовнiсть зустрiтися завтра i допомогти полiцii чим тiльки зможе. Коли вiн прощався з полiцiянтами, на його обличчi з’явилась неприхована радiсть, як у людини, котра втiшена з того, що перестала нарештi марнувати свiй час.

Вiстович i Фельнер повернулися разом до мiста i, вийшовши з фiакра поряд з кав’ярнею Шнайдера, попрощалися. Лiкар подався у бiк мiського Корзо, а комiсар вирушив до будинку полiцii.

У кабiнетi стояв той самий тютюновий сморiд, але Вiстович уже не хотiв вiдчиняти вiкно, оскiльки не збирався залишатися тут надовго. На його столi лежав рапорт Самковського. Про Алоiзу Вольфович ад’юнкт не дiзнався майже нiчого. Щодо Франца Тепфера, то вiн, як стверджував Самковський, будучи iнженером за фахом, у 1888 роцi допомагав з проектом накриття Полтви. Саме тодi львiвська рiчка в межах мiста остаточно зникла пiд бетоном.

У дверi постукав й одразу ж зайшов черговий. У руках його була записка, яку щойно хтось передав Вiстовичу. Розгорнувши ii, комiсар прочитав: «Dziekuje za kwiaty. Czekam na Ciebie dzis wieczorem. Przyjdz, jesli chcesz… Bejla».[3 - Дякую за квiти. Чекаю на тебе сьогоднi ввечерi. Приходь, якщо хочеш. Бейла (пол.).]

Вiстович поклав записку в кишеню i вийшов за дверi. Далi комiсар неквапно спустився по сходах i, минувши чергового, вийшов на вулицю. Пройшовши декiлька десяткiв метрiв, вiн зупинився, аби почекати на трамвай, але не дочекавшись, рушив повiльним кроком уздовж Академiчноi. Зрештою вiн опинився в кав’ярнi Шнайдера, де замовив собi горiлку i флячки.

Збоку могло здатися, що цей чоловiк потерпае вiд нудьги i хоч якось намагаеться вбити вiльний час, проте Вiстовича терзала нерiшучiсть. Вiн укотре згадував, як уранцi був готовий переконати Анну повернутись до нього. Можливо, довелося б навiть вдертися в гримерку i прогнати звiдти всiх, хто заважав би iм залишитись наодинцi. Такi пориви траплялися в нього й ранiше, вiдколи Анна його залишила. Проте Вiстович кожного разу вiд них тiкав. І його найкращою втечею була Бейла…

Ця жiнка була зовсiм iнакшою, анiж Анна: худорлява, не надто висока брюнетка, залюблена в музику i всiлякi мiстичнi дурницi. До того ж, Бейла була еврейкою, а панi Вiстович недолюблювала евреiв.

В ii невеличку вiллу на Понiнського Вiстович щоразу заходив якимось обережним i навiть злодiйкуватим кроком. І тiльки в затишнiй напiвтемнiй вiтальнi вiн мiг нарештi заспокоiтись.

Цього вечора на столику бiля вiкна вiн побачив своi квiти. До нього навiть долинув iхнiй аромат. Вiстович згадав, що збирався принести вино, але натомiсть сам нахлявся горiлки i почувався трохи непевно на ногах. Окрiм усього, проклятущим флячкам не сидiлося в шлунку, i вони прагнули назовнi, провокуючи мерзенну гикавку.

Зiп’явшись на носки, жiнка допомогла йому зняти капелюха i плащ.

– Бейло, – промовив до неi комiсар, – я почуваюся таким брудним поруч з тобою.

– Отже, тобi треба помитися, – засмiялась вона.

Мiцна чорнюща кава з цинамоном заспокоiла нарештi непокiрнi флячки всерединi, i Вiстович подумки присягнув, що вiдтепер ноги його не буде у Шнайдера. Вiд свiту, бруду та своеi дружини вiн заховався спершу в гарячiй ваннi з якоюсь запашною олiею, а потiм у спальнi Бейли, поклавши голову на ii тендiтнi колiна.


* * *

У кав’ярнi «Рембрандт» були не радi полiцiянтам. Власник закладу намагався посмiхатись i навiть наказав кельнерам пригостити Вiстовича та Самковського кавою з пляцком, проте було видно, що найбiльше йому хочеться, аби тi чимшвидше забралися пiд три чорти. Однак полiцiянти не поспiшали. Миттю проковтнувши дармовi пляцки, вони смакували дармовою кавою, розглядаючи на стiнi двi копii рембрандтiвських полотен: «Данаю» та «Урок анатомii доктора Тульпа». І якщо перша картина спонукала до iнтимних бесiд, то друга, радше, провокувала манiакальнi думки.

Вiстовичу подумалось, що це своерiдне протиставлення мало на метi показати двi межi, а значить, два сприйняття людського тiла. Прекрасна оголена Даная була об’ектом бажання та естетичноi насолоди, а розiтнений труп демонстрував внутрiшнiй гидкуватий людський механiзм.

– От яке мальовидло полюбляють збоченцi, – тихо промовив Самковський.

Вiстовичу не хотiлось обговорювати з ним тему живопису, тому замiсть вiдповiдi комiсар мовчки вказав на пiдпис пiд Данаею. Привставши з мiсця i примружившись, ад’юнкт прочитав: «Od klubu milosnikоw sztuki kawiarni «Rembrandt». Serdecznie prezentujemy».[4 - Вiд клубу любителiв мистецтва кав’ярнi «Рембрандт». Сердечно даруемо.]

Очевидно, цi щедрi дарувальники i були тим самим клубом, про який згадував Тофiль.

За кiлька хвилин до них знову пiдiйшов господар, аби запитати, чи смакували гостям пляцки.

– Коли збираеться цей «Клуб любителiв мистецтва»? – запитав у нього комiсар.

– Щосереди, моi панове, ввечерi, – вiдповiв той.

– І ви тодi зачиняете кав’ярню?

– Така домовленiсть, – кивнув господар.

– Скiльки тут примiщень? – знову запитав Вiстович.

– Ще один зал i пивниця.

– І ви присутнi пiд час засiдань клубу?

– Звичайно, я особисто iх обслуговую. Подаю вечерю, готую каву…

– А вам усюди дозволено заходити? – не вгавав комiсар.

Ресторатор знизав плечима.

– Часом до пивницi приносять якiсь рiдкiснi i дорогi полотна. Тодi туди спускаються тiльки члени клубу, – вiдповiв той.

Самковський не стримав кривоi посмiшки. Мiж тим комiсар, озирнувшись довкола, аби переконатись, що в такий раннiй час вони тут справдi першi вiдвiдувачi, сказав:

– Нам потрiбен список усiх членiв клубу за весь час.

– Не знаю, чим вам зарадити, – дещо нахабно вiдповiв знервований допитом ресторатор.

Ад’юнкт очiкував, що його шеф зараз видасть якусь погрозу, але той сховав руку в кишеню i дiстав звiдти гаманець. За мить на столi лежала однокронова банкнота.

– Це за каву i пляцки, – сказав комiсар.

Господар кав’ярнi вперше посмiхнувся щиро:

– Я принесу панству решту, – мовив вiн i спробував вiдiйти, проте Вiстович його стримав, а потiм поклав на стiл ще кiлька банкнот. Його виразний погляд нагадував про недавне прохання.

– Можливо, я пригадаю декого i зможу скласти пану список… – невпевнено мовив ресторатор.

Ще десять крон змусили тепер його роззирнутися, аби переконатись, що в такий раннiй час цi двое – його единi клiенти.

– Ну, гаразд, – господар сховав грошi, – вам пощастило, бо вони лишили менi на зберiгання деякi документи i серед них книгу, де записанi iмена всiх учасникiв за всi роки.

Сказавши це, вiн попросив полiцiянтiв iти слiдом за ним. У вузькiй кiмнатцi, схований подалi вiд чужих очей, серед рiзноманiтного мотлоху стояв старий креденс. З нього ресторатор дiстав усе, що обiцяв.

– Мусите переглянути все тут, я не можу дати iх вам з собою, – рiшуче сказав господар.

Вiстович i Самковський неохоче сiли за старий стiл. Документи свiдчили про купiвлю деяких творiв мистецтва. Зокрема картин, десятка скульптур i кiлькох старовинних пiдсвiчникiв. Записи про учасникiв клубу починалися з 1870 року, тож робота очiкувалась довгою. Нарештi Вiстович радiсно тицьнув пальцем у пожовклу сторiнку. Серед прийнятих до клубу в 1888 роцi значився також iнженер Франц Тепфер. За мить iх чекало ще одне вiдкриття: у 1901 роцi до «Клубу любителiв мистецтв» було прийнято Алоiзу Вольфович.

– Усе сходиться, – радiсно прошепотiв Самковський, – убивця i жертва були в одному клубi, який тiльки на позiр мистецький… Отже, вони обое мали тi самi схильностi. І вже точно були знайомi ранiше, анiж про це говорить Тепфер.

– Мiж записами рiзниця в тринадцять рокiв, – заперечив комiсар, – вони могли й не зустрiтися. У 1888 роцi Тепфер працював над накриттям Полтви i повернувся до Вiдня вже у 1889-му. Не все тут сходиться, Самковський… До того ж, Алоiзi Вольфович у 1888 роцi було всього тринадцять.

– Вiн мiг бути у Львовi й пiзнiше. Наприклад, через три або й п’ять рокiв…

Самковський нервово знизав плечима. Вiн був готовий вiдстоювати свою теорiю до кiнця навiть перед шефом.

Акуратно занотувавши все, що було потрiбно, полiцiянти вiддали документи власнику кав’ярнi i попрощалися з ним, попередивши про те, що можуть невдовзi повернутися. Той, вочевидь не вельми цьому зрадiвши, тiшився, що бодай тепер iх здихався.

У дирекцiю львiвськоi полiцii з деяким запiзненням прибув, як i обiцяв, професор Аркадiуш Тофiль. Доки на нього чекали, Вiстович встиг ще раз допитати Тепфера.

– Якого дiдька ви не зiзнались, що були у Львовi ранiше? – рiзко запитав комiсар.

– Ви не запитували п-п-п-про ц-це, – вiдповiв iнженер.

Йому вже було краще, але чомусь трясло, як у пропасницi. Доктор Фельнер пояснював це нервовим перенапруженням.

– Пiсля 88-го року ви ще сюди навiдувались? – знову запитав Вiстович.

– Ще од-д-дин раз… Здаеться, в 95-му…

– І тодi познайомились з Алоiзою Вольфович?

– Нi, я познай-й-й-йомився з нею в Б-б-баденi!.. – iнженер майже закричав.

– Принесiть йому коца! – гаркнув Вiстович, i капрал з сусiдньоi кiмнати, зайшовши, тицьнув Тепферу якесь дрантя.

Той подякував i накрив ним плечi.

– Уже там, в Австрii, з’ясувалось, що я бачив ii рисунки в «Клубi любителiв мистецтва», – продовжив iнженер, – ви ж i про клуб знаете, правда?

– Знаю, – вiдповiв комiсар, – як i те, чим займаються його учасники.

Тепфер густо почервонiв.

– Ми справдi торкалися делiкатних тем пiд час засiдань. Наприклад, оголенi тiла в живописi… Я не буду бiльше нiчого вiд вас приховувати…

Вiстович сердито загасив цигарку.

– Не клейте дурня, Франце! Я знаю набагато бiльше про цей клуб…

До кiмнати зайшов професор у супроводi Самковського та полiцiйного лiкаря. Оглянувши кiмнату, професор попросив залишити iх наодинцi з Тепфером, i всi вийшли.

Їхня ромова тривала щонайменше годину, аж комiсар спробував зазирнути досередини, проте Тофiль нервовим тоном попросив його зачинити дверi i бiльше не пхатися. Ще за пiвгодини психiатр вийшов й одразу почав збиратися.

– Спiзнююсь, чорт забирай, як же я спiзнююсь, – бурмотiв Тофiль.

– Що скажете про нього, пане професоре? – запитав Фельнер, кивнувши в бiк дверей, за якими лишився Тепфер.

– У нього спостерiгаеться певний девiантний синдром, – вiдповiв професор, поспiхом застiбаючи плащ, – загалом досить цiкавий експонат… Ось чому я витратив на нього купу часу. Вiн охоче завдав би болю своiй партнерцi в лiжку i не проти брутальностi щодо себе.

Тофiль узяв у руки свiй капелюх i струсонув з нього пил, хоча той здавався цiлковито чистим.

– Я думаю, в дитинствi вiн зазнавав сексуальних знущань з боку старшоi жiнки, – продовжив професор, – таке в мене склалося враження. Я ж бо маю досвiд у таких справах.

– Отже, вiн може бути вбивцею? – запитав комiсар.

– Я цього не сказав, пане Вiстовичу, я цього не сказав…

Психiатр попрощався i поспiхом вийшов з кабiнету. Полiцiянти залишилися стояти, мовчки чекаючи розпоряджень шефа.

– Веземо його на Баторiя? – врештi запитав Самковський.

Вiстович зазирнув до кiмнати, в якiй сидiв Тепфер. Тому знову зробилося кепсько, i його трусило тепер iще гiрше.

– Вiдвезiть його назад до лiкарнi, – розпорядився Вiстович, – нехай спершу оклигае.

Комiсар закурив i сам також вийшов на вулицю. Вiн подався широкою алеею, уздовж якоi густо стелилось жовто-червоне кленове листя, падаючи з дерев i не опираючись раптовим подихам вересневого вiтру. Цього разу не дощило, проте погода однаково була поганючою. Перехожi, тримаючи сторчака комiри плащiв, прискорювали крок, тихо лаючи цю ранню осiнь, яка вже давно поховала всi надii на будь-яке тепло. Тiльки двом кiнним полiцейським нiкуди було подiтись, i вони мовчки мусили терпiти колючий вiтер, грiючись хiба що вiд кiнських тiл. Конi монотонно цокали копитами, несучи своiх господарiв давно завченим патрульним керунком.

Вiстович, минувши вулицю Баторiя, де на перехожих непривiтно зиркав «кримiнал», вийшов на Галицьку i рушив у бiк монастиря бернардинiв. Монахiв пiсля цiсарських реформ тут уже не було, а в декiлькох iхнiх келiях розмiстився архiв. Чималу його частину займали полiцiйнi документи, тож вiзити полiцiянтiв були наперед узгодженi.

В архiвi комiсар попросив дати йому всi полiцiйнi акти, що стосувалися вбивств, починаючи вiд 1850 року. І коли перед ним поклали цiлу гору документiв, той зрозумiв, що залишиться тут до самого вечора.

Робота, однак, несподiвано його захопила, i майже двi години промайнули нечутно. Нарештi, декiлька випадкiв, що сталися у Львовi в 1869 роцi, його зацiкавили. Тодi, восени, як i зараз, у мiстi було вбито п’ять молодих жiнок. У кожноi на тiлi виявили слiди побиття, ймовiрно батогом. Вбивцю не знайшли, i справи залишились нерозкритими.

Комiсар вiдчув, як на його чолi виступив пiт. Захотiлось ковтнути свiжого повiтря, i, розстебнувши сорочку, Вiстович спустився донизу. Трохи так постоявши, вiн викурив цигарку i повернувся до роботи.

Ще за кiлька годин його чекало нове вiдкриття: у 1880 роцi сталася подiбна серiя вбивств. Знову п’ятеро жiнок, i знову на тiлах слiди побиття. Серед документiв були й висновки полiцiйного лiкаря: жертви не опирались побиттю. У вбивствах цього разу звинуватили якогось Яна Камiнського, якого, щоправда, згодом вiдпустили, бо вину його довести не вдалось. Утiм, далi зазначалось, що вже за пiвроку Камiнський потрапив до божевiльнi, де ним зайнявся доктор Аркадiуш Тофiль. Подальша доля цього чоловiка була невiдомою, але з’ясувати ii, здавалось, зовсiм неважко. Варто було тiльки ще раз навiдати професора.

Чомусь у жодному полiцейському рапортi не значилось про схожiсть убивств 1869 i 1880 року. Мiж ними всього 11 рокiв, отже, iх могла скоiти одна й та сама особа. «Якщо йти далi за такою послiдовнiстю, – мiркував комiсар, – то наступнi злочини мали б статися в 1891 роцi, а потiм – у 1902-му…» Вiд останньоi думки його знову кинуло в пiт.

Вiстович взявся переглядати папери далi, проте вони закiнчувались 1881 роком. Решта документiв ще знаходились у полiцiйнiй картотецi. Спiшно виходячи з архiву, вiн думав лише про одне: якщо в 1891 роцi також вiдбулися схожi вбивства, то це означатиме, що злочин 69-го, 80-го та нещодавне вбивство Алоiзи Вольфович – справа рук одного манiяка. Того самого, якому щоразу були потрiбнi п’ятеро молодих жiнок, переважно шляхетського роду. Декотрi з них були навiть художницями, як Алоiза…

На думку знову спав дивакуватий «Клуб любителiв мистецтва», про який розповiв iм Тофiль. Завтра ж треба буде ще раз навiдатись у кав’ярню «Рембрандт» i знову перевiрити список учасникiв клубу. Якщо серед них е вбитi аристократки, тодi вiн на вiрному шляху. Убивця походить з iхнього кола, а отже, i з iхнього клубу.

Мiсто вже огортали сутiнки, а слiдом за ними прокидалися розкиданi то тут, то там електричнi лiхтарi. Вони висвiтлювали довкола себе жовто-блiдi плями, мов таемнi кола, всерединi яких випадковий перехожий мiг не боятися зловiсних чарiв осiнньоi мiськоi ночi.

Переходячи вiд однiеi такоi плями до iншоi, Вiстович копирсався у своiй пам’ятi, намагаючись пригадати той 1891 рiк, коли вiн уже був комiсаром. Проте йому не вдалося пригадати жодного вбивства, яке пiдходило б цiй послiдовностi.

У будинку полiцii знову нiкого не було, крiм чергового. Вiстович узяв у нього ключ i пiднявся на третiй поверх, де знаходилася полiцiйна картотека. Тут вiн увiмкнув свiтло, зняв капелюха та плащ i заходився шукати потрiбний рiк. Документи в полiцii, на жаль, не були розмiщенi в такому ж суворому порядку, як у мiському архiвi. Вбивства стояли поруч з крадiжками, скаргами на циган i волоцюг, актами про потопельникiв, яких дiстали з Полтви, та всiм iншим. Це неабияк дратувало Вiстовича, бо пiсля роботи в архiвi вiн почувався страшенно втомленим, до того ж вiдчував несамовитий голод, не маючи сьогоднi анi обiду, анi вечерi.

Чимало випадкiв комiсар упiзнавав, а подекуди йому траплялися його власнi рапорти про той чи iнший злочин. Утiм, нiчого схожого на вбивства двох попереднiх рокiв i вбивство Алоiзи Вольфович вiн не знайшов. Злий, голодний та розчарований комiсар Вiстович спустився донизу i, навiть не попрощавшись з черговим, вийшов на вулицю. Його теорiя розсипалася, мов картковий дiм, але якщо вона все-таки правильна, то Алоiза Вольфович була тiльки першою жертвою невiдомого манiяка. Далi будуть ще i ще, як у 1869-му чи 1880 роцi… Годi було навiть уявити, який iз цих двох варiантiв гiрший, а який кращий.

Одинокий трамвай, як i вчора, завiз його на Понiнського, i пройшовши вiд зупинки декiлька крокiв, комiсар опинився перед будинком Бейли. Сьогоднi вiн знову тiкае, йому знову хочеться заховатись вiд усього свiту, забувши бодай на вечiр про свою роботу. На порозi вiн усмiхнувся, пригадавши, як Бейла просила його прийти сьогоднi тверезим. Що ж, вiн уважив ii прохання.

Жiнка чекала його i зустрiла в передпокоi лагiдною посмiшкою. Вiстович нiяк не мiг збагнути, чому ця красуня така ж самотня, як i вiн. Тому що еврейка? Дурницi! Уникае барвистих вечiрнiх товариств? Можливо… Колись вона була замiжня, але що сталося потiм, вiн не знав.

У вiтальнi для нього був накритий стiл. Служниця принесла кугель i чудову сливову настоянку. Як не стримувався Вiстович, але накинувся на iжу, мов голодний школяр.

– Як ти й просив, я була в Шимоновича, – сказала Бейла, спостерiгаючи за ним з легеньким подивом.

Вiстович перестав жувати i виразно глянув на неi. О, так, зараз мае з’явитися або зникнути ще одна нитка у його розслiдуваннi.

– Менi вдалося купити в нього опiумну олiю, – сказала вона, – вiн довго опирався, мовляв, нiчого такого в нього немае, але врештi продав цiлий флакон.

Комiсар не тямився з радощiв. Забувши про iжу, вiн ухопив Бейлу на руки i вже не вiдпускав.


* * *

На ранок його чекали двi поганi новини. Перша – те, що вночi Франц Тепфер зник з лiкарнi. З вiкна його палати звисала донизу мотузка, зроблена з постiльноi бiлизни. Подолати за ii допомогою два поверхи було дурницею для фiзично сильного чоловiка, а полiцейськi, що чергували пiд його дверима, не чули анi звуку.

Проте значно гiршою була друга новина: у вiддаленому будинку на Замарстиновi сталося ще одне вбивство. Дiвчина лежала на пiдлозi обличчям донизу поряд з лiжком з розбурханою постiллю. Вона була цiлковито голою, тому синi продовгастi смуги на ii спинi одразу кинулися в очi.

– Схоже, той самий сучий син, – промовив доктор Фельнер i обережно перевернув тiло обличчям догори.

Це обличчя видалось Вiстовичу знайомим, i, придивившись уважнiше, вiн упiзнав рецепцiонiстку з готелю «Три корони». Вилаявшись чи то спересердя, чи то з жалю, комiсар вiдiйшов убiк.

Данута жила сама в цiлому будинку, який до того ж знаходився на добрячiй вiддалi вiд решти, тому сподiватися на свiдкiв i цього разу марно. Та й Замарстинiв – це брудна робiтнича околиця Львова, де взагалi мало хто цiкавиться одне одним.

Як убивця знайшов цю дiвчину? Запримiтив, коли виходив з «Трьох корон», заговорив до неi, i вона погодилась на зустрiч? Малоймовiрно… Може, вони були знайомi ранiше? Можливо… «А якщо вони були знайомi ранiше, – подумав комiсар, – то чи не з ii допомогою вбивця проник тодi в готель?» У такому разi Тепфер не бреше. Вбивця вдарив його, а сам замiсть нього подався в номер до Алоiзи, можливо, навiть прихопивши тi злощаснi сережки. Але як вона потiм не змогла вiдрiзнити Тепфера вiд убивцi, до того ж знаючи iх обох? Тут Вiстовичу пригадалась опiумна олiя, що була в номерi панни Вольфович i яку вона найiмовiрнiше придбала в «Крамницi схiдних секретiв» Шимоновича, бо ж таку саму той продав учора Бейлi. Якщо розум дiвчини вже був одурманений, то вона, безперечно, могла переплутати одного коханця з iншим.

Цiкаво, якоi саме таемноi недуги хотiла позбутись Алоiза, коли в Баденi звернулася до Гаусмана? Своеi пристрастi до насолоди болем чи залежностi вiд опiуму?…

О третiй пополуднi Вiстовича викликав до себе шеф. Заступник директора полiцii Вiльгельм Шехтель не почувався краще, анiж позавчора. Його застуда була ще гiршою, а до закладеного носа додалося ще й захрипле горло. Вiн сьорбнув гарячого чаю з чималоi чашки на столi i глянув на Вiстовича почервонiлими очима. Комiсар усiм тiлом напружився, чекаючи його перших слiв. Нiчого несподiваного не прозвучало:

– Haben sie dir ins Gehirn geschissen, Vistovych?[5 - Вам насрали на мiзки, Вiстовичу? (нiм.)]

Комiсар ковтнув образу i чекав наступних слiв шефа.

– Якого дiдька ви вiдпустили того гiвнюка Тепфера?

Шехтель закричав, незважаючи на хворе горло.

– Пане заступнику я його не вiдпускав…

– Halt dein verdammtes Maul![6 - 2 Стулiть свiй брудний писок! (нiм.)] – Крик потроху переходив у вереск. – Ви вiдправили його до лiкарнi – це те саме, що вiдпустити. Готовий присягнути, що вiн зумисне вдавав iз себе хворого, аби мати можливiсть утекти!.. Як ви, досвiдчений полiцейський, могли купитися на цю комедiю?! Курва!.. Тепер замiсть одного вбивства ми маемо два!.. Бо вчинив його не хто iнший, як цей сраний Тепфер!..

На щастя для Вiстовича, горлянка шефа бiльше не витримала, i той зайшовся гучним свистячим кашлем. Для комiсара це була можливiсть перевести дух i приготуватись до подальших образ. Утiм, коли кашель стих, заступник директора вирiшив себе поберегти. Вiн сьорбнув чаю i заговорив далi бiльш-менш врiвноваженим тоном:

– У мене був Самковський, – повiдомив Шехтель, – вiн менi все й розповiв. Говорив, що радив спровадити Тепфера на Баторiя, але ви вiдмовились… Самковський просив не говорити вам про його вiзит, але я хочу, щоб ви про це знали. Не для того, щоб змогли йому помститися, менi це до сраки… А для того, щоб усвiдомили собi, Вiстовичу, якщо не спiймаете Тепфера, то комiсаром буде ваш практикант, а ви пiдете в кiнну полiцiю.

Договоривши, вiн знову пiднiс чашку до губ, але цього разу сьорбнув занадто сильно, болiсно попiкши язика.

– Подайте води, – буркнув Шехтель.

Вiстович пiдiйшов до пiдвiконня, на якому стояв графин з водою. Наливши повну склянку, вiн пiднiс ii шефовi.

– Маете що сказати? – запитав той i набрав повний рот.

Комiсар кивнув i в декiлькох словах розповiв йому про своi дослiдження у мiському архiвi i про здогади, якi виникли пiсля цього.

– Тобто вбивця не Тепфер? – перепитав Шехтель.

– Як на мене, нi, – сказав комiсар.

– Що ж, Вiстовичу, може, ви й правi, – уже спокiйнiше зазначив шеф, – зрештою, менi байдуже. Головне, щоб справу було розкрито… Я, здаеться, пригадую це вбивство 1880 року. Погано, але пригадую. Той Камiнський, якого звинуватили, виявився несповна розуму, i його спровадили в божевiльню. Але не знаю, чи вiн досi там…

Шеф приклав холодну склянку до чола, проте полегшення це йому не принесло.

– І того сучого сина Тепфера знайдiть, – додав вiн, знаком показавши, що розмову завершено i Вiстович може йти. – Де, курва, може вiденець заховатись у Львовi?…

Не вiдповiвши на останне запитання, комiсар вийшов з кабiнету. За кiлька хвилин вiн опинився на вулицi i з насолодою вдихнув прохолодне повiтря. У ротi пересохло, а обличчя палало вогнем, мовби в склодува, який щойно завершив змiну. Як же вiн ненавидiв зараз того манiяка! Вiстович на мить уявив, як, упiймавши сучого сина, живцем здирае з нього шкуру, а потiм поволi надрiзае сухожилля. О, це було б насолодою!

Про те, що заприсягся бiльше не заходити до кав’ярнi Шнайдера, Вiстович згадав уже тодi, коли перед ним стояла чимала гальба пива i п’ятдесят грамiв горiлки «Baczewski». Але тепер йому було байдуже. Вiн закурив i дав собi час трохи заспокоiтись.

За пiвгодини комiсар вийшов з кав’ярнi i, сiвши у вiльний фiакр, вирушив ним до Стрийського парку. Далi слiд було пройтися пiшки, i Вiстович подумки втiшився такiй можливостi. Вiд прогулянки помiж старезними деревами i випитого алкоголю ставало краще.

У кiнцi алеi завиднiлася сутулувата постать Самковського. Вiн чекав на Вiстовича, аби разом вони ще раз перевiрили книгу «Клубу любителiв мистецтва». Зустрiвшись, вони мовчки рушили до кав’ярнi «Рембрандт». По дорозi Самковський звернув увагу на руiни, що височiли на пагорбi.

– Невже тут був замок? – буркнув вiн.

– Не замок, Самковський, – вiдповiв комiсар, – колись тут було кладовище, але потiм його зруйнували. А з могильних плит, щоб тi не пропали даремно, архiтектори виклали цi живописнi руiни.

– Невже? – не повiрив ад’юнкт.

– Можемо пiднятись нагору, щоб пересвiдчитись, – запропонував Вiстович.

Той кивнув, i вони звернули з алеi.

Вгорi Самковський став ретельно придивлятися до плит.

– І справдi е написи, – сказав вiн, – ледь помiтнi, але е. Це дiйсно колишнi надгробки… Їх не обтесали як слiд.

Якби Самковський глянув у цю мить на комiсара, то побачив би, що той закотив до самого лiктя обидва рукави плаща.

– Звiдки ви про це знаете, комiсаре? – запитав практикант i повернувся до нього обличчям.

– Я багато про що знаю, сучий сину! – вiдповiв той i щосили вперiщив того з правоi.

Самковському дивом вдалося встояти, але Вiстович одразу ж пригостив його лiвою, i бiдолаха розпластався на сирому грунтi. Ад’юнкт, видно, добре розумiв, за що отримав по пицi, тому лише мовчки, не встаючи, дивився на комiсара, очiкуючи, либонь, ще й стусанiв ногами. Проте на цьому його екзекуцiя закiнчилась. Вiстович спустився назад, на алею, i попрямував до кав’ярнi «Рембрандт».

Попри деяке полегшення, яке тепер вiдчував комiсар, настрiй у нього залишався препаскудним. До того ж, несподiвано з’явилось недобре передчуття. Вiстович був не з тих, кого нiколи не пiдводить iнтуiцiя, але й не мав причин недовiряти iй.

Вiн зупинився i витер хустинкою пiт з обличчя. Розстiбаючи комiр сорочки, Вiстович випадково звiв очi до неба, побачивши там зловiснi хмари, що проглядалися мiж осiнньою листвою. До Львова, як завжди, непомiтно скрадалася гроза. «Може, повернутись i глянути, як там Самковський? – майнула в нього думка. – Та ну, пiшов вiн у дупу!..»

У ресторацii не було нiкого i панував якийсь дивний напiвморок. Господар з’явився тiльки за декiлька хвилин, виринувши звiдкiлясь, мов привид.

– Прошу пана, кав’ярню зачинено, – сказав вiн, вочевидь не впiзнавши Вiстовича.

– Навiть для полiцii? – запитав комiсар.

Ресторатор уважно придивився до гостя.

– Навiть для полiцii, пане комiсаре, – вiдповiв той уже iнакшим, трохи стишеним голосом, в якому не було анi краплi приязнi, – ми остерiгаемось грози, тому вимкнули електричне освiтлення.

– То в чому рiч? Запалiть гасовi лампи.

– То без сенсу, пане Вiстовичу. Ви ж бачите, тут немае жодного вiдвiдувача.

Вони замовкли i кiлька секунд мовчки дивилися один на одного. Комiсар вiдчув, як сильно в нього закалатало серце i почастiшало дихання. Що за чортiвня? Вiн же один на один iз цим шинкарем!

– Менi треба ще раз глянути в ту книгу, – якомога впевненiше сказав вiн.

– Їi в мене бiльше немае, – спокiйно вiдповiв господар.

Його брехня була такою явною, що Вiстович ледь стримав спалах гнiву.

– Не вiрю, – сказав вiн натомiсть.

– Якщо пан вважае мене брехуном, то прошу провести тут обшук, – мовив господар кав’ярнi.

– Гаразд, – погодився комiсар, – найперше проведiть мене знову до тiеi комiрчини, де книга була минулого разу.

– Як скажете, пане Вiстовичу…

Господар повернувся i неквапно рушив маленьким коридором. Бiля потрiбних дверей зупинився i сховав руку в кишеню, шукаючи там ключ. У цей момент серце комiсара закалатало ще дужче. Ось-ось мав би почутися легенький брязкiт, як бувае завжди, коли витягують в’язку ключiв, але його чути не було… Чоловiк вже смикнув руку назад з кишенi, але досi без найменшого звуку. Вiстович вiдчув, як очi його до болю вирячились, спостерiгаючи за тiею рукою, але ще ранiше вiн кинувся вперед i вхопив господаря за зап’ястя. Цього разу iнтуiцiя його не пiдвела: в руцi той тримав невеликий револьвер.

– Ах ти, падлюко! – закричав комiсар, даючи, нарештi, свободу гнiву.

Все ще стискаючи його руку, Вiстович кiлька разiв навалився своiм могутнiм плечем на значно худiшого ресторатора, вдаряючи ним об стiну. Гримнуло два випадкових пострiли з револьвера, i господар кав’ярнi повалився додолу.

Комiсар ухопив його зброю i впiзнав трилiнiйний наган. Та перш нiж вiн розгледiв його як слiд, почувся ще один пострiл, i Вiстович вiдчув, як трохи нижче плеча страшенно запекло. Комiсар в одну мить навалився усiм тiлом на дверi комiрчини i вистрiлив з нагана в невидимого супротивника. Влучив вiн чи нi, було не важливим. Найголовнiше те, що дверi не витримали i провалились усередину комiрчини разом з його великим тiлом. Опинившись усерединi, Вiстович вiдклав наган убiк i дiстав з кишенi свiй перевiрений «Гассер».

Ноги пiдкошувались, а гучне серцебиття заважало прислухатися. Вiн притулився до стiни й обережно визирнув з-за дверноi лутки. Хтось чекав цього i тiеi ж митi вистрiлив. Ледве встигнувши прибрати голову, комiсар визирнув знову i гримнув у вiдповiдь зi свого «Гассера».

– Твою мать! – почулося ззовнi.

Услiд за цим кiлька куль застрягли просто у Вiстовича перед носом.

– Вы целы? – знову пролунав стурбований голос.

– Задел меня, ублюдок!

Он воно що! Отже, тут росiяни! І iх, принаймi, двое. А якщо очуняе власник кав’ярнi, то буде трое. «Це ж треба, чорт забирай, це ж треба! – думав комiсар. – Шукати манiяка, а знайти шпигунiв!..» Вiстович укотре витирав пiт з обличчя. Руки тряслися i ледве його слухались, у цю мить вони могли тiльки стрiляти. Хоча, судячи з того, що його назвали «ублюдком», стрiляли непогано.

Пiсля ще декiлькох пострiлiв запала тиша. Було чути, як надворi почалася гроза, i всерединi стало зовсiм темно. Стрiляти за таких умов виглядало безглуздям.

Нерви комiсара почали здавати. Вiн стиснув зброю i якомога тихiше просунувся в коридор, переступивши через досi непритомного ресторатора. Хай йому чорт! Звiдси треба вибиратись! Не сидiти ж тут до завтра… У коридорi нiкого не було, принаймi, так здавалось. «А може, вони забралися звiдси? – подумав Вiстрович. – Урештi-решт, на бiса я здався цим росiйським шпигунам?» Вiн iшов усе далi й далi, щораз бiльше переконуючись, що так воно насправдi й сталося.

Нарештi комiсар зупинився в основнiй залi кав’ярнi, де були двi копii картин Рембрандта. Опустивши револьвер, Вiстович дiстав хустину i востанне за цей вечiр витер обличчя. Несподiваний удар по головi змусив його масивне тiло колихнутись i гучно впасти на пiдлогу.

Прийшовши до тями, комiсар вiдчув, що сидить на стiльцi, а руки його мiцно зв’язанi за спиною. Пiднявши важку болючу голову, Вiстович найперше зажмурився вiд рiзкого свiтла, а коли звик до нього, то став розрiзняти чотири постатi. Це були четверо чоловiкiв, що нерухомо стояли навпроти i спостерiгали за ним. В одного з них була перебинтована голова. Вiстович упiзнав у ньому власника кав’ярнi. Нiчого доброго це не вiщувало…

Проте один з них налив у склянку води, пiднiс ii комiсару до рота i терпляче зачекав, доки той зробить декiлька жадiбних ковткiв. Пiсля цього заговорив з ним бездоганною польською:

– Ви дуже необачний, пане комiсаре. Я сам чув, як вам пропонували вчасно пiти геть звiдси.

– Я палко хотiв… потрапити на засiдання… «klubu… milosnikоw sztuki», – затинаючись, вiдповiв той.

Чоловiки реготнули, i трое з них, разом iз побитим ресторатором, вийшли з кiмнати. Залишився тiльки його спiврозмовник.

– Ви, пане Вiстовичу, важко поранили одного з наших. Вiн у сусiднiй кiмнатi i дуже страждае, – сказав росiянин.

– Менi шкода, – промовив той.

Вiн згадав про свою власну рану i покосився на праву руку. Хтось просто поверх плаща туго ii перев’язав.

– Не брешiть, комiсаре. Ви не можете шкодувати того, кому хочеться здерти з вас шкуру…

Важко було сперечатися з таким твердженням, i Вiстович запитав про iнше:

– Чому ви смiялись, коли я згадав про клуб?

– Даруйте, якщо вас образив такий вияв наших емоцiй, – гречно сказав росiянин, – багато рокiв тому ми вигадали це товариство для прикриття, i воно виявилось настiльки вдалим, що досi нiхто, крiм вас, ним не зацiкавився. Тут справдi щосереди збиралися любителi мистецтва, якi, окрiм усього, приносили нам ще й цiкавi новини з мiста. А що людьми вони були не останнiми, переважно аристократи, то й новини цi мали значну вагу. Ви ж розумiете… Все було б добре, якби не падiння моралi в цьому товариствi. Пiсля дискусiй на тему новинок iмпресiонiстiв цi панове влаштовували тут вакханалii. І навiть злягалися у сусiднiй кiмнатi. Тож ваша цiкавiсть до цього клубу, пане комiсаре, виявилась цiлком закономiрною. Але вiд сьогоднi його вже не iснуе…

– А чим займалися ви? – не втримався Вiстович.

Чоловiк усмiхнувся i, хвилю помовчавши, вiдповiв:

– Навiть попри те, що я не маю намiру залишити вас живим, комiсаре, розповiдати такi речi все ж не буду. Ви й так забагато знаете…

Вiн дiстав з кишенi револьвер i, прокрутивши барабан, перевiрив камери. Вiстовичу навiть зi свого мiсця було видно, що там рiвно сiм патронiв.

– Хочете щось сказати перед смертю? – запитав росiянин i вправно закинув барабан назад.

Комiсар напружив мозок, але нiчого путнього на думку не спадало.

– Як бажаете, – шпигун звiв револьвер i нацiлився на Вiстовича, – обiйдемось без останнього слова.

Комiсар намагався глянути йому в очi, але замiсть цього не мiг вiдiрвати погляд вiд руки, що тримала наган. Вiн бачив, як повiльно рухаеться вказiвний палець, поступово тиснучи на гачок… Гримнув пострiл. За мить пролунало ще два.

Вiстович з подивом вiдчув, що досi живий. Навпроти нього все ще стояв росiянин, тримаючи в руках револьвер, але голова його була повернута в бiк дверей. Стрiляли в iншiй кiмнатi.

Комiсар зрозумiв, що це шанс, якого бiльше вже не буде. Перш нiж той знову повернувся до нього обличчям, Вiстович разом зi стiльцем зiрвався з мiсця i головою вперед кинувся на ворога. Чоловiк, отримавши пiд живiт удар страшноi сили, глухо застогнав, завис на супротивнику i випустив з рук зброю. Пронiсши кiлька метрiв його на собi, Вiстович прочинив ним дверi i гучно ввалився в сусiдню кiмнату. Шпигун розпластався просто бiля нiг декiлькох солдатiв цiсарськоi пiхоти з «Манлiхерами» напоготовi. Його одразу ж схопили i вивели на вулицю.

Комiсар вiдчув, що стiлець позаду нього встиг розлетiтися на друзки, а чиiсь руки допомагають йому пiдвестися. Невдовзi Вiстович порiвнявся з вусатим полковником, що усмiхався до нього, не випускаючи з рота сигари.

– Як ви почуваетесь? – запитав офiцер.

– Нiколи не почувався краще, – вiдповiв той.

Полковник розсмiявся i, дiставши з кишенi складаний нiж, обережно розрiзав мотузку на руках комiсара.

– Дозвольте запитати ваше iм’я, – мовив пiсля цього офiцер.

– Комiсар Адам Вiстович, – вiдповiв звiльнений.

– Отакоi, – вiйськовий, здавалося, був украй невдоволеним, – полiцiя нам допомагае?

– Аж нiяк, – заперечив комiсар, – я опинився тут майже випадково…

Той подивився на нього з пiдозрою, але раптово знову посмiхнувся i по-дружньому простягнув руку.

– Прошу вибачення, я не представився. Полковник Альфред Редль… Ми давно стежили за цими росiянами. І от сьогоднi вирiшили з ними покiнчити.

– Вам усе вдалося якнайкраще, пане полковнику, – сказав комiсар, – до того ж дозвольте щиро подякувати за мое звiльнення.

Хвилину подумавши, вiн додав:

– Будьте певнi, бiльше мене в цiй справi нiчого не цiкавить.

Редль, здавалося, нарештi зрозумiв, що нiхто не дiлитиме з ним його трiумфу, i по-дружньому вдарив комiсара по плечу.

– Бачу, ви змученi, пане Вiстовичу, – сказав вiн, – що ж, я не смiю бiльше вас затримувати. Якщо будуть питання, ми вас знайдемо.

Вони попрощалися, i комiсар, нарештi, потрапив на свiже повiтря. Надворi було вже темно, й уздовж хвилястих алей парку загорiлися лiхтарi. Гроза закiнчилась, i тiльки з пожовклого листя донизу час вiд часу зривалися поодинокi краплини.

Вiстович пройшов кiлька крокiв i зрозумiв, що прямуе до тiеi частини парку, яка виходить на вулицю Понiнського. Вiн знову йде до Бейли. Цього разу як волоцюга або як побитий пес, якому нiхто, крiм неi, не перев’яже рани.

На порозi йому стало страшенно зле: голова затрiщала вiд болю, а на очi нависла густа пелена. Вiн подзвонив у дверi i став чекати. Якщо Бейли не буде зараз удома, вiн упаде просто тут i лежатиме хтозна-скiльки. Як волоцюга або як побитий пес…

На щастя, дверi вiдчинились, i тендiтна жiнка з’явилася на порозi. Пiдхопивши пiд руку, мовби справдi могла втримати, вона провела його до помешкання i допомогла зняти брудний плащ. Бейла, як завжди, нiчого не запитувала. Саме тому його щоразу так сюди тягнуло…


* * *

У полiцii Вiстович з’явився тiльки за два днi, коли йому остаточно стало краще. В кабiнетi за друкарською машинкою працював Самковський. Вiн, як завжди, трохи пiдвiвся при появi шефа, але цього разу ховав очi. Комiсар помiтив чималий синець на його фiзiономii, згадку про iхню останню розмову в Стрийському парку. Кумедним було те, що пiсля своiх пригод у кав’ярнi «Рембрандт» Вiстович мав на обличчi такий самий.

Привiтавшись, комiсар одразу попрямував у кабiнет Шехтеля, аби пояснити йому свою вiдсутнiсть. Постукавши в дверi, вiн почув звичне гаркання у вiдповiдь: «Так, можна».

– А-а, Вiстович, – промовив Шехтель, щойно комiсар з’явився з-за дверей, – проходьте, сiдайте…

Нежить у заступника майже минув, проте голос усе ще нагадував звук оркестровоi туби.

– Маю для пана новини, Вiстовичу, – одразу ж сказав Шехтель, не давши комiсару почати свою розповiдь, – ось телеграма з Мiнiстерства оборони…

Вiн показав йому темно-рудий списаний папiрець.

– Рекомендують дати вам грошову премiю i кiлька днiв вiдпустки за допомогу вiйськовим. Будемо вважати, що вiдпусткою ви вже скористались, а грошi отримаете в кiнцi мiсяця.

Пiсля цього Шехтель несподiвано зробив паузу i вiдвернув погляд убiк.

– Вчора було вбито ще одну дiвчину, – сказав вiн, не повертаючи голови, – мене це вже вкурвило, Вiстовичу…

Заступник директора цього разу говорив спокiйно, мовби просто жалiючись пiдлеглому. Комiсар чекав, що той от-от зiрветься на крик, проте вiн тримав себе в руках.

– Можете скiльки завгодно бути героем i допомагати контррозвiдцi…

Шехтель вдихнув повiтря i пильно вгледiвся у спiврозмовника. До Вiстовича раптом дiйшло, чому той так стримано й обережно провадить розмову. Цей здогад навiть змусив його недоречно посмiхнутись, вiд чого обличчя шефа нервово сiпнулось. Шехтель вирiшив, що вiн одночасно працюе на контррозвiдку!

– …але робiть свою справу в полiцii, – видихнувши, закiнчив шеф.

Вийшовши з його кабiнету, Вiстович одразу подався на вулицю. За спиною почулися кроки. Повернувшись, комiсар побачив, що за ним поспiхом iде Самковський.

– Рапорт про останне вбивство у вас на столi, комiсаре, – улесливим голосом сказав ад’юнкт, одягаючи на ходу плащ.

Вiстович ще раз придивився до його побитого обличчя i десь у глибинi душi навiть пошкодував практиканта.

– Розкажи менi про все по дорозi, – мовив комiсар, – зараз нiколи повертатись. Ми iдемо навiдати професора Тофiля.

Вiн рушив уздовж Академiчноi, виглядаючи вiльний фiакр, i Самковський намагався не вiдставати.

– Дiвчину звали Домiнiка Ястремська, iй було всього шiстнадцять.

Вiстовський сердито вилаявся.

– Вона донька впливового банкiра, – продовжив практикант, – тож шеф…

– Курва! Я знаю, що сказав шеф!.. – рiзко перебив його комiсар. – Можеш менi не говорити.

Самковський трохи помовчав, чекаючи, доки Вiстович запалить цигарку i з приемнiстю затягнеться димом, а далi продовжив:

– Менi вдалося дещо дiзнатися про цю дiвчину.

Комiсар уважно подивився на пiдлеглого.

– Вона мала певну делiкатну недугу, – сказав той, – була нiмфоманкою…

– Он як? – Вiстович випустив струмiнь диму i, примружившись, уже не зводив очей з Самковського, забувши про цигарку. – А як ти про це дiзнався?

– Знайшов одного фацета, який працював садiвником на вiллi ii батечка. Вiн розповiв, що та мордувала його по кiлька разiв на день, i не тiльки його, а й конюха, i навiть поварчука…

– І при цьому хотiла, щоб ii сiкли батогом? – запитав комiсар.

– Бiльше полюбляла рiзку, як у школi…

Пiд’iхав фiакр, i чоловiки залiзли всередину, наказавши вiзниковi вести iх на Кульпаркiв. Той рушив вулицею Коперника вгору, а згодом, бiля костелу Магдалини, звернув лiворуч, на Потоцького, де трохи жвавiше покотився донизу. По вулицi 29 Листопада фiакр поiхав геть повiльно. Вiстович, спираючись на борт, трохи пiдвiвся з лавки i запитав у вiзника, в чому рiч. Той пояснив, що його шкапа почала шкутильгати, а тому гнати ii вiн не може. Ледве дотягнувши до залiзничноi колii, той i зовсiм зупинив фiакр, кажучи, що мусить перевiрити ii копита.

Полiцiянти вийшли, постановивши дiстатися до лiкарнi пiшки, оскiльки залишалось уже зовсiм небагато. Вiзник щиро подякував, перепросив за трафунок i взяв iз них тiльки половину плати.

Вiстович i Самковський, перейшовши через колiю, що з’еднувала Львiв iз Чернiвцями, подалися далi вузькою ямкуватою стежкою. Стежка дивом пробивалася крiзь заростi терну й височенних будякiв, i кожен, хто йшов нею, либонь, побоювався, що вона от-от пропаде з виду, лишивши його в непролазних нетрях, звiдки був тiльки дошкульний шлях назад.

На щастя для полiцiянтiв, так не сталося, i невдовзi хащi залишилися позаду. Натомiсть, попереду завиднiлась висока цегляна огорожа, з-за якоi виростали чималi дерева старого парку.

– Оце, мабуть, «дурка», – припустив Самковський, загортаючи всередину краi розiрваноi кишенi, – тiльки з iншого боку.

– Треба знайти якийсь вхiд, – сказав комiсар.

Пройшовши кiлька десяткiв крокiв уздовж огорожi, чоловiки побачили хвiртку, щоправда, та була замкнена зсередини. Перезирнувшись мiж собою, вони мовчки пiдiйшли i впiвсили на неi налягли. З iншого боку почувся хрускiт, i хвiртка вiдчинилась.

Вiд неi тягнулася коротка стежина, що впиралася далi в мощену алею. На подив полiцiянтiв, алея виглядала затишною, i годi було й подумати, що веде вона до шпиталю для божевiльних. У кiнцi алеi проглядалася гарна триповерхова будiвля самоi лiкарнi. Навпроти входу в правильному геометричному порядку росли кущi, а посеред них дзюркотiв невеликий фонтан. Оминувши його, чоловiки пiдiйшли до головного входу, проте дверi виявились зачиненими. Самковський шарпнув ще кiлька разiв дверну ручку, а потiм задер голову догори. Одразу над ними виднiлись вiтражi каплички, що знаходилась на другому поверсi, а помiж них велика статуя Божоi Матерi. Поверхом вище тягнувся ряд мовчазних вiкон. Деякi з них були прочиненi, виставляючи напоказ заржавiлi грати, за якими не було видно нiчого, окрiм темного простору.

– Все тут по-вар’ятськи, – буркнув Самковський, – не здивуюсь, якщо вони потрапляють усередину через горище.

Комiсар хмикнув у вiдповiдь i неквапним кроком подався оглядати будiвлю справа. Ад’юнкт, натомiсть, вирушив лiворуч. Невдовзi вони вiдiйшли на доволi значну вiдстань. І, вже навiть озирнувшись, не могли побачити один одного.

Самковський iшов усе далi й далi, шукаючи ще однi дверi, котрi вели б усередину, або яке-небудь прочинене навстiж вiкно на першому поверсi. Проте анi того, анi того не траплялося, i це його неабияк сердило. Зненацька практикант почув обережнi скрадливi кроки. Вiн рiзко обернувся i побачив перед собою двох дивних типiв у якомусь чудернацькому одязi. Типи загрозливо тримали в руках мiтли, якими зазвичай пiдмiтають листя, i хижо, по-тваринному, шкiрились. Спантеличений Самковський ступив два кроки назад, але одразу ж напоровся на стiну лiкарнi, яка надiйно стримала його втечу. Тим часом двое незнайомцiв пiдiйшли зовсiм близько, i практикант навiть чув iхне важке дихання. Зброю ад’юнктам не видавали, тому Самковський мiг розраховувати тiльки на своi кулаки. Спочатку вiн хоробро виставив iх уперед, потiм спробував заговорити з психами i довiдатись, чим iх розгнiвив, але тi без жодних слiв далi сунули просто на нього. Зрештою, вiн метнувся вбiк, оскiльки це був единий можливий шлях втечi, але тiеi ж митi удар мiтлою звалив його з нiг.

Вiстович, який вирiшив повернутись назад до головного входу i дiзнатися, як справи в пiдлеглого, здалеку побачив двох нападникiв, що, здiймаючи мiтли високо над головами, щодуху гамселили ними когось на землi. Жертва голосом Самковського вiдповiдала iм брудною лайкою i вiдчайдушно гукала на допомогу.

– Лишiть його, тварюки! – вигукнув комiсар, кидаючись до них.

Проте психи з таким завзяттям лупцювали практиканта, що не звернули на Вiстовича жодноi уваги або ж просто не почули. Побоюючись за життя ад’юнкта, комiсар витягнув з кишенi «Гассера» i вистрiлив у повiтря. Це подiяло миттево: нападники вiдскочили убiк, а бiдолашний Самковський спершу поповз, а як тiльки вiдчув сили, звiвся i побiг до свого рятiвника. У нього був розбитий нiс i кровила брова саме над тим оком, пiд яким Вiстович кiлька днiв тому поставив синець.

Психи завбачливо трималися поодаль, але раптом несподiвано збадьорились i з диким завиванням пiднесли мiтли догори. За мить полiцiянти зрозумiли, в чому була причина iхнiх радощiв. З протилежного боку лiкарнi до них надходила пiдмога: ще двое таких самих типiв з такими ж мiтлами. Вiстович i Самковський потроху опинялись в оточеннi.

Не чекаючи подальшого розвитку подiй, комiсар знову звiв догори «Гассера», але перш нiж вiн натиснув на гачок, одне з вiкон на першому поверсi вiдчинилося i в ньому з’явилася лиса, мов колiно, голова, а далi – могутнi плечi.

– Якого дiдька ви тут робите? – крикнув з вiкна лисий i, не дочекавшись вiдповiдi, вилiз на пiдвiконня, а потiм зiскочив на землю. Вiн був одягнений у бiлий халат, отже, полiцiянти нарештi зустрiли кого треба. Слiдом за ним через вiкно до них вилiз ще один добродiй у бiлому. Вони роззирнулись довкола i хутко розiйшлися у рiзнi боки заспокоювати кожен свою пару вар’ятiв з мiтлами.

Вдалося це не одразу. Тi, вiдчуваючи бойовий запал, щоразу поривалися кинутися на чужинцiв i завершити свою справу. Врештi, iх пригостили цигарками, i курiння подiяло на них заспокiйливо. Вони перестали жестикулювати i навiть продовжили замiтати дорiжку. Чоловiки в бiлому пiдiйшли до полiцiянтiв.

– Якого дiдька вам тут потрiбно? – знову запитав лисий.

– Шукаемо доктора Тофiля, – пояснив комiсар, не вiдчуваючи жодноi вдячностi до нього i його колеги.

– Вам слiд було б зайти з парадного входу…

Лисий уважно придивився до Вiстовича i Самковського.

– А хто ви, власне, такi?

– Ми з полiцii, – коротко пояснив комiсар, дiстаючи з кишенi свiй документ, – доктор Тофiль – наш консультант.

Вiн перевiв погляд на ад’юнкта, що тривожно обмацував писок, передчуваючи появу там нового синця, поряд з тим, якого отримав вiд шефа. Його плащ був брудний, зiм’ятий i обвiшаний мокрим листям, проте це турбувало практиканта значно менше.

– Я доктор Хшижевський, – представився, нарештi, лисий, – а це мiй помiчник Ядель.

Вiстович кивнув замiсть вiдповiдi i запалив цигарку. Зробивши кiлька глибоких затяжок, вiн запитав:

– То ви проведете нас до професора?

– Звiсно, – вiдповiв Хшижевський i попрямував до вiкна, звiдки вилiз декiлька хвилин тому. – Йдiть за мною.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/bogdan-kolomiychuk/v-yaznicya-dush/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


До побачення (нiм.).




2


На вулицi Стефана Баторiя у Львовi до 1925 року знаходилась слiдча тюрма.




3


Дякую за квiти. Чекаю на тебе сьогоднi ввечерi. Приходь, якщо хочеш. Бейла (пол.).




4


Вiд клубу любителiв мистецтва кав’ярнi «Рембрандт». Сердечно даруемо.




5


Вам насрали на мiзки, Вiстовичу? (нiм.)




6


2 Стулiть свiй брудний писок! (нiм.)



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения